Марина та Сергій Дяченко - Зло не має влади

— Потім… Гарольде, берімо його — і полетіли!

Він дивився, не розуміючи. Біла борода знову почорніла — від пилу й кіптяви.

— Ліно. Пробач, що не прийшов раніше. Я… — він затнувся. — Я зібрав усіх людей. Вони готові до оборони — біля самого замку… Ходімо, швидше!

Ритм кроків відновився. Сарана перла тепер просто на нас — у хмарах пилу погойдувалися важкі голови й широкі плечі.

Із натугою, лівою рукою, я прилаштувала посох ззаду за поясом.

— Гарольде, поможи мені з некромантом.

— Не буду! — його очі блиснули. — Він зраджує тебе знову й знову, та знову й знову ти віриш, а тепер…

— Гарольде. Я прошу тебе ім’ям Оберона.

— Ім’ям…

Я не чула його — швидше розуміла по рухах губів. Заревли командирські роги — перший ряд Сарани, наїжачений списами, був уже за кілька десятків кроків.

Гарольд стиснув зуби.

Ми вдвох підхопили некроманта під пахви. Насилу вдалося відірвати його від землі.

Гарольд літав кепсько. Моя правиця не служила мені; ми тягли некроманта низько над землею, він зачіпав п’ятами об уступи, й на каміння капала кров, чорні краплі поступово змінювалися червоними.

Розділ сімнадцятий

Ім’ям Оберона

Біля двох високих скель, що підпирали небо, Сарана втрапила в пастку. Просто із землі вислизали списи, перепиняючи шлях, а стрільці, розставлені Гарольдом, били навісом, поки вистачало стріл. Дорогою поміж запалених смолоскипів у два ряди стояли мечники та списоносці — всі боялися відчайдушно, але стояли твердо. Гарольд був гарним полководцем.

Ми поклали некроманта просто на дорогу. Я притисла навершя посоха до рани на його грудях і була вражена тим, якою глибокою виявилась ця діра. Адже Зшивач мітив у монету! Монета мала захистити… Так зазвичай трапляється: медальйон або пряжка захищає від кулі, від кинджала, так же повинно бути!

Некромант не виказував ознак життя. Він знову змінився — біла шкіра так само щільно обтягала череп, але обличчя зробилося людським, хоч і дуже виснаженим. Пальці так і залишилися ненормально довгими, але очистилася шкіра й зникли потворні гулі на місці суглобів. І головне — з нього по краплі випливала нормальна людська кров, а не рідина, схожа на мазут. Зшивач проткнув некроманта, як скальпель…

Зшивач! Я раптом згадала, що забула меча на полі бою, там, де він випав із моєї руки, і в очах у мене стемніло. Із превеликим зусиллям я змусила себе не розкисати: і без того все було погано. Праву руку смикало болем, ніби її на шматки різали. Розумно було б залікувати собі зап’ястя, а потім уже рятувати некроманта, але надто вже кепський був у нього вигляд: здавалося, ще хвилина — й подасться слідом за своїм військом.

Невже я не в змозі затягти таку свіжу рану?!

У нішах побіля ґанку більше не було кістяків. Валялися уривки ланцюгів. З якою ж силою треба було смикнути, щоб розірвати крицеві кільця? На тринозі висів казанок із патьоками каші на закіптюжених боках. Прогоріло багаття. Всередині у некроманта все було заплутано й складно, майже як на вивороті. Кровоточили великі й малі судини, але життєво важливих органів Зшивач не зачепив — якимось дивом.

— Не стріляти без команди! — кричав за моєю спиною Гарольд. — Цілься вище на два пальці… Пускай!

Лук — жахлива зброя, безгучна й смертоносна, і якби нашим ворогом була не Сарана, я полегшено зітхнула б. Але стріли скоро мали скінчитись, а Сарана здавалася нескінченною. Скільки її полягло сьогодні? А нові пруть і пруть, і нема в них страху — тільки некромант на чолі війська мертвих може налякати їх…

Максиміліан розплющив очі. Я відсахнулася — погляд у нього був ще й досі скляний, напівбожевільний.

— Де вони?!

— Розбрелися по могилах. Їх більше нема.

Він помотав головою:

— Вони близько. Тягнуться. Кличуть. Вони хочуть…

— Вони вже нічого не хочуть! Вставай, Сарана атакує твій замок. Чи ти більше не король?

Він потягнувся рукою до ледь затягнутої рани. Задовгі, нелюдські пальці доторкнулися до уламка монети, й Максиміліан відсмикнув їх, із жахом втупився у свою руку, далі в золотий ланцюжок у себе на грудях.

— Це не я… Я не чіпав монети… Я б не міг!

— Знаю, що не ти. Це Зшивач.

— Навіщо?!

Якби я знала. Звідтоді, як Зшивач штрикнув Максиміліана в груди, я взагалі не замислювалася, що відбувається — тільки робила, робила, а земля тремтіла від гуркоту кроків, і Сарана от-от мала знести браму.

— Максе! Вставай! Хвилин за дві почнеться рукопашний бій!

Швидко темніло: чи то гроза збиралася, чи пилюга заступила небо, а чи настав уже вечір. Залпи лучників щораз рідшали: ніби висихали стріли в сагайдаках. Сарана крокувала по тілах загиблих товаришів, і Гарольд уже кричав першому ряду списоносців, щоб готувалися до бою…

— У нас нема надії, — тихо сказав Максиміліан. — Тепер, коли я злякався й відступив із півдороги…

— Нема часу на балачки! Можеш перекинути це каміння, щоб завалити браму? Цілком закрити прохід?

— Це ненадовго…

— Роби!

Він повернувся обличчям до воріт, підняв руки. Ворухнув потворними пальцями. Два величезні камені, які охороняли єдиний прохід від скель до замку, захитались, як молочні зуби. Списоносці позадкували. Сарана валила, ні на що не звертаючи уваги. Каміння захиталося сильніше, до хмар сірки та чорного пилу додалися клуби червонуватого; першим звалився той камінь, що був нижче, звалився й потонув у курній хмарі. На мить пізніше до нас долинули гуркіт і хрускіт. Заревли роги Сарани, запізніло сигналячи про відступ — у цей час звалився другий камінь, розколовся на три частини, накриваючи всіх, до кого міг дотягтися.

— Браво, — прошепотіла я. Максиміліан опустив руки. Рана в нього на грудях знову відкрилася.

— Я сам, — він відштовхнув навершя мого посоха.

Наступ Сарани захлинувся. Звідси, з дороги під смолоскипами, я не могла розгледіти, що діється по той бік заваленої брами. А щоб злітати туди, не мала ні часу, ні сили.

Я сіла на землю, схрестила ноги та заходилася лікувати своє нещасне, знівечене Зшивачем зап’ястя. Чи зрадила я меч, коли забула його на полі бою? Чи меч зрадив мене, коли розбив нашу останню надію? Роги Сарани ревли безперестанку, уламки воріт почали здригатися в такт новому ритмові. Все-таки Сарана — не військо, не армія у звичному розумінні: в ній нема людей. Це ніби маса з дріжджами, ніби потік води під час повені або лави під час виверження вулкану: якщо її багато — перешкод не існує.

— Чому ти не йдеш? — тихо запитав Максиміліан.

— Куди?

— У твій світ.

Я мовчала.

Моє зап’ястя заніміло, заніміла й ліва долоня, що стискала посох. Зелене світло навершя, мов рентгенівський промінь, просвічувало кісточки, хрящики, сухожилки,