Олександр Петрович Довженко - Українська мала проза XX століття

Шістнадцять літ таки скінчились! Сьогодні, сьогодні Юзині роковини! Скільки буде гостей, яка буде забава! У Юзі тепер багато приятельок, все завдяки тій добрій m-lle Lucie, що вміла підтримати знайомості і згуртувати товариство молодих сусідок, різних сільських панночок. Юзі справили на роковини таку гарну-прегарну білу довгу сукню… Ах, шкода, що вчора цілий день ішов дощ — уже тая проклята поліська осінь! — було б так гарно походити в легкій білій сукні по сухому листі під жовтими й червоними вітами дерев! Десь є такий опис у романі: «Вона була, мов біла душа весни серед руїн умерлої осені…» Ні, все-таки це нічого, той дощ, бо от він уже не йде сьогодні, а татко наказав посипати свіжим піском усі стежки коло будинку і ту довгу стежку, що веде до альтанки. Он уже Максим і Яків привезли перший віз і зсипали пісок на купу, а Дарка з Улянкою розносять і розсипають його по стежках. Славно буде! Чудово! Який татко добрий!

Дарка з Улянкою хутко звивались, і в Дарки аж хустка з голови зсунулась; вона трохи засапалась, носячи кошиком важкий пісок з воза, а все-таки кожний раз, висипавши пісок на стежку, вона жваво вимахувала порожнім кошиком і підбігцем спішилася по нову ношу. Улянка ж, навпаки, швидше бігла з повним кошиком, згинаючи в три погибелі недолугу постать, а впорожні йшла помалу, човгаючи ногами і безсило баламкаючи руками. Улянка ще тільки починала ту боротьбу, з якої Дарка вже виходила з перемогою. Дарка вже подолала «шіплю», зжилася з півголодом, виросла з «няньки» та «підпаска» в дівчину-робітницю (хоч більш як сороківку за день роботи їй таки не давали) і несвідомо, але живо, цілою своєю істотою тішилася з свого молодого життя, з молодої, але вже загартованої сили, винесеної з трудного дитинства, наче скарб із пожару. Про колишню, ще недавню недолугість нагадував тільки надто тонкий стан та тонкі, хоч і міцні, немов сталеві, ноги з вузькими довгими ступнями — за се її й тепер, як бувало за малих літ, свої й чужі дражнили «тонконогою». Барва її лиця не була й тепер рум’яною, зостався й досі легкий відтінок слонової кості в смуглявім обличчі, щоки не були круглі, в очах не було дівочої легкодумної безжурності, обличчя здавалося вирізьбленим скупою на легкі ефекти рукою думливого артиста, що, творячи красу, зовсім не дбав про неї. Та й мало хто, дивлячись на сю дівчину, тямив, що вона гарна, і не було звичаю називати її так, а проте, хто раз придивився до неї, той пізнавав її скрізь, хоч і сам не міг би сказати, чим відбивають ті неблискучі й невеликі сиві очі від інших сивих очей, чим одрізняється від тисячів таких «створіннів Божих» оця просто русява, не білява й не руда, не велика й не мала, навіть не чорнобрива дівчина. Може, тим, що, дивлячись на неї, здавалось, ніби дівчина ся знає щось таке, чого не знають або не тямлять багато інших, а вона в тому допевнялась і від того дивиться так поважно і просто в очі кожному, без тої звичайної дівочої соромливості, трошки щирої, а трошки й удаваної, що наказує хихотіти й закриватись рукавом прилюдно. Дитиною Дарка часто було дивилась понуро, спускала очі в землю, насупивши брови, немов шукала на землі щось загублене, або дивилася скоса на того, хто говорив до неї, і морщила лоба та прикривала очі рукою; тепер вона мала звичай здебільшого дивитись просто поперед себе, хоч би перед нею були люди чи просто далекий простір, і здавалося, що її очі були створені власне для такого погляду.

Отак вона й тепер дивилась на Максима, спинившися з порожнім кошиком коло воза з піском. Максим, молодий двірський парубок, подивився й собі на неї і всміхнувся.

— Ну, чого стоїш? Ти, тонконога!

— Або то вже й постояти не можна? — спокійно промовила Дарка, — таж я не коняка.

— Ба, дівчино, — озвався Яків, старіший, жонатий вже робітник, — коли б то ти була конякою, то б мала час стояти так, як от оця, — він ткнув пужалном коня в бік.

Дарка помалу перевела очі з Максима на Якова.

— А ви-те, дядьку, проте стоїте.

— Н-ну, я… Поповозила б ти та попокидала б лопатою оте пісчисько!..

— Диво! Я й глину копала, не то що. А ви-те, дядьку, ліпше тачку притягніть та поможіть з Максимом розкидати пісок, бо так до вечора не вправимося, а дівчина, дивіть, вже й так пристала, ледве лазить. — Дарка показала на Улянку, що стояла, поспускавши руки.

— Потрібно було таке здихля брати на роботу, ліпше б Ярина прийшла, — завважив Максим.

— Ярина не прийде, — коротко й поважно мовила Дарка.

— Нашу Ярину вчора запили, приходили свати од Гаптона, — тоненьким голоском, з дитячою вимовою обізвалась Улянка.

— Ей, чи ж пак? — скрикнув Максим.

— А ти ніби й не знав? — неймовірно спитала Дарка.

— Та що тут будеш знати, коли ганяють тебе, як хорти зайця, то до міста, то по панах, то знов по пісок, то нема відома по що? Геть подуріли з тими менинами, — закінчив Максим значно тихшим голосом, ніж почав.

— Коли веселля? — перебив його Яків, звертаючись де Дарки.

— От, аби заповіді вийшли.

— Спішиться Гаптін!

— А відомо, бо мати йому слаба, та ще вмре, то вже ж тоді не годиться веселля справляти, а хто ж їм буде робити, як стара вмре?

— Правда, — сказав Яків.

— А Ярина ж за його хоче? — запитав Максим.

— А чому ж би не хтіла?

— Правда, — знов сказав Яків, а Максим промовчав.

Всі четверо стояли мовчки й думали.

Втім надбіг «оконом» Качковський з криком:

— Ну, чого поставали? Кара Божа з тими людиськами! От тільки не стій над ними!..

Дарка з Улянкою кинулись до роботи. З поспіху, а то й з перестраху Улянка спотикалась і розсипала без пуття пісок. Качковський вирвав у неї з рук кошика.

— Ей, така мені робота, то ліпше не треба! Вам тільки дарма гроші давай! Максиме, бери тачку. А ти, Якове, будеш з Даркою носилками вдвох носити, поки ще є пісок на возі, — чого дармуєш? Ну, а ти, Улянко, пішла додому, нехай прийде та, засватана!

— Ярина рушники торочить на веселля, їй нема коли, — озвалась Дарка.

— Велике свято ваше веселля! Поспіє з козами на торг. А як не хоче, то забирайтесь собі всі к чортовій матері, я знайду інших! Ще якісь церегелі: одна хоче, друга не хоче. Я вас просити не став. Або