Мирослав Іванович Дочинець - Вічник

роки. Підписуйся, не пожалкуєш». – «Хіба я про щось колись жалкував, брате?» – відповів я. – «Ну от і ладком. А навесні я й сам до вас прищу». Так воно й було.

... Колхіда. Розморені цитринові сади, волохаті джмелі в магноліях, дерев'яні хижки на палях, чайні тумани в межигір'ях, дикі коти, що виходять з рододендронових лісів до духанів на запах печеної козлятини. І двісті сорок днів у році – дощі, водяні вали, що несуть вулицями намул, золотих сазанів і малярію.

Коли тут хтось помирав від лихоманки, на терасі вивішували чорну бинду. Коли хтось народжувався – стріляли з ґанку в небо і частували перехожих ізабеллою. Ріки Хопі й Ріон збирали каламутну воду із джунглів і ліниво гнали її в море. Ми висушували ті береги і обносили їх піщаними валами. А затим висаджували американську гваюлу з сухим каучуком у стовбурах і яванську тростину, що дає міцний клейстер для аеропланних пропелерів. Сі рослини мали укріпити військову міць. Оговтавшись від тяжкої війни, «страна» готувалася до нової.

У вільні дні я брав пса і вибирався з мочарів у Гурійські гори. Там під розвалами давньої каплиці палив ватру. Голубий вечір сідав на плечі. Пес хапав зубами летючих мишей, а я поглядав на свої саджанці за жовтоводим Супсом. Колись я палив ліс у Карпатській котловині, рубав його на Печорі, змірював ногами на Сіхоте-Аліні, ностальгійно виглядав гаї у Греції, і ось тепер я висаджував ліс. І се збурювало в мені незнайому радість.

Від недалекої саклі приходив з кошелем старий мінгрел Вано, стелив кукурудзяне листя і клав на нього сир, вівсяні коржі і обплетений бутлик. У перші навідини він запитав мене:

«Звідки ти, добрий чоловіче?»

«З Карпатських гір», – сказав я гордо.

«А що, хіба гори такі різні, що треба шукати чужі?»

«Гори однакові, – сказав я. – Вода в них різна. Тому й люди в різних горах різні, і квіти, і запахи, і смак

молока».

«Добре кажеш, батоно. Вода всьому голова. І молоко приїдається, і від вина, буває, кривишся, а до води рука завжди тягнеться. І вдень і вночі».

Ми говорили голосно, перегукуючи шум ріки. Вано, розпростерши на землі бурку, засиджувався до півночи, аж поки його не навертала додому жона, на тридцять років молодша за нього. Якось я вголос зауважив, що він на свій вік ще бравий молодець. Як майже і всі його одноплемінці.

«Мені ніколи старіти, – відмахнувся Вано. – Я завжди в дорозі, і старість не встигає за мною. Якщо ти завважив, мінгрели більше їздять верхи, ніж ногами ходять, а танцюють і співають до самої смерти. Зі старістю я звикся, а зі смертю домовився. Сказав їй: я не лізу в твої справи, а ти не лізь у мої... Живу я, не обтяжуючи себе земними благами. Бо земне гне до землі, а небесне – дарує високу і ясну, як небеса, радість. А ще в моєму спожитку весь час гранати, сир, червоне вино, буряки, горіхи. І не треба цуратися жінки аж до останнього твого зітхання. Ніщо так не гріє старечу кров, як молоде вино і молода жінка. Але спати слід у різних ліжках, ще ліпше в різних покоях. І тримати ноги в теплі, а те, що вище – в холоді», – поблискував лукавинками очей проти вогню збитошний горянин.

Я й досі пам'ятаю прості й наситні, як ті коржі, його мудрації.

«Зустрів людину – порадуй її. Бодай теплим поглядом. І сам зігрієшся.

Не треба нікого скидати з гори. Сам піднімайся на гору. Височини ще більше вивищують достойного і показують нікчемність нікчемного.

Не говори про щось серйозне більше як півгодини. Бо тебе не слухатимуть. Багато говорячи, скажеш багато дурниць.

Уникай брехні, але й правду не всю кажи – щоб не ранити, не образити когось.

Будь м'яким, щоб не зломитись. Будь твердим, аби не зігнутись.

Серце болить, коли обтяжене всяким непотребом. Не гріши! Не бреши! Не зраджуй! Не бійся! І не буде серце боліти.

Пий з глиняного посуду. Перед тим як випити, потримай горня обома руками, щоб питво «впізнало» тебе й прийняло.

Коли під гнітом тягарів не знаєш, що скинути з себе, перше, що скинь – гордощі. Все инше поступово само впаде».

Тому мінгрелу я вдячний і за те, що показав мені кущик, який висліпували по околишніх горах ще турки. Бо олія з його листя лікує проказу. І сей переказ, що виглядав казочкою, справдився. Я не раз потім звертався до тої рослини, про яку не знав навіть поважний Джеордже.

Сила-силенна різноплемінного народу перейшла через мене. І я перейшов через них, як волосина через куделю. Обійшов я різні краї з уважним оком і націленим на все мудре вухом. І склав сокровенну низанку диво-продуктів, які раджу всім для спожитку. Се – квасоля, чорниці, капуста, вівсяна крупа, помаранча, жовтий гарбуз, соя, риба (найліпше лосось), шпинат, чай, помідори, індичка, горіхи, кисле молоко. Добре, якщо матимете їх на столі хоча б чотири рази на тиждень.

Радо ділюся і рецептом молодильного чаю, який списав у горах Абхазії. Змішайте і подрібніть склянку ромашки, півсклянки безсмертника, півсклянки звіробою, півсклянки березових бруньок. Столову ложку суміші насипайте в півлітра окропу і запарюйте. Половину випийте перед сном, другу половину – за півгодини до сніданку. Се дуже потужний напій, пийте його протягом місяця, з кількарічною перервою.

Всі хочуть жити довго. Али при сьому ніхто не хоче старіти. Хоча ми тільки те й робимо, що старіємо. Але не хочемо сьому вчитися. А між тим життя – великий перехід з нічого в щось. Життя – се довге прощання. Де б я не був, любив заходити собі з дідами. Ріки часу перетікали через них, і залишали в головах золотий пісок. Ті крихти я дрібками збирав, вони могли придатися як мені, так і людям.

Мушу зізнатися, що породою я не надто вдався, народився семимісячним і ріс кволеньким, у роботі не був семижильним. Але людина – глина, і Великий Гончар може ліпити з тебе дива. Твоїми ж руками.

Головне – відкрити для себе Природу і прийняти її в собі. Тоді тіло твоє буде обмінюватися енергією з тілом Природи, а розум черпати від Її розуму. І ти зрозумієш, що головне не сила, а розподіл сили. Головне – не розум, а мудрість прийняття. Головне – не брати, а давати. Головне – не потреба достатку, а потреба світла.

Бо як на