Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

дорогах, стежках і галявинах, ворог дуже обмежував іще донедавна вільне маневрування відділів УПА. Чимраз то частіше їм треба було вести бої, часто по кілька денно в часі перемаршів із місця на місце або з лісу в ліс.

Відібрана ініціятива дій по лісах впливала дуже від'ємно на повстанців, і мимоволі підкрадалася думка, що в такій ситуації сотня не збереже себе довго. Другим негативним для її вояків являлася присутність поранених, яких уже не було де примістити, й вони мусили ходити зі сотнею, а тяжче поранених треба було носити із собою. Бракувало ліків, бандажів і харчів. Харчування один раз на два дні було на порядку денному, а в додатку до цього виснажені голодом і боями повстанці мусили носити на собі подвійний запас набоїв.

Перемаршувавши в лісок над селом Добрянкою, сотня зайняла добрі оборонні становища на гірці й тут отаборилася. Цей лісок оточував село Ляхову й поєднувався з великим Кузьминським лісом. Бунчужний Соколенко післав вояків до виселених хат Кузьмини і завданням розшукати яких-небудь харчів, але наказав їм бути дуже обережними, бо ворожі частини стаціонували на кожному кроці.

Вояки наповнили свої торби всім, що лише можна було зужити на харчі: зерном, виметеним із кутків скринь, вівсом, зміни ним із пшеницею, картоплинами, буряками, морквою або шматками запліснявленого хліба. Таку дивовижну суміш господар Гупало розділив обережно по роях, і при цьому добре вважав, щоб якась зернина бува не загубилася.

У глибокому добре замаскованому потоці горіли вогні й варився з усіх назбираних «присмак» дотепно кимсь названий «чир». Одержавши його разом із перевареною картоплею й недовареним зерном, вояки трохи заспокоїли свої вже добре збунтовані шлунки. Колишню тему дискусій про гарних дівчат, забави чи політику тепер замінили на білий хліб, молоко і м'ясо. Павук безперервно згадував завуджену солонину, яка колись висіла в його коморі на бальку. Й хоч кілька одержаних кальорій зовсім не вгамували голоду, вони ще мали додати кожному повстанцеві фізичних сил на слідуючий день, а радше на сьогоднішній, бо вже було далеко за північ. Та свіже лісове повітря, холодна гірська вода й молодий вік, як на злість, іще більше додавали апетиту.

День 1-го червня 1947 року заповідався чудовий. Коли кухарі погасили вогні, вже розвиднювалося, і птахи прокидалися до щоденного життя. Одні будували гнізда, інші годували своїх ненажерливих малят, а повстанці щойно починали свою ніч, накрившись чудовими проміннями сходячого сонця, їх охороняли застави, стежі і стійки.

Цього дня Чумакові припала служба на сотні. Провіривши все, він повернувся на місце її постою й застав усіх сплячими Тільки виховник Зорян щось переглядав у своїх паперах, а командир Громенко, сперши маленьке дзеркальце на похиле дерево, голився якоюсь тупою бритвою. Перед тим вони, очевидно, вели дискусію, бо Чумак почув невдоволений голос Зоряна:

- Пропагандивний рейд у такому стані? Коли б той наказ прийшов бодай три тижні тому, коли ми ще виглядали як люди! Але сьогодні?!…

Його мову перервав командир Громенко:

- Мене найбільше мучать поранені. З ними нам буде важко добитися до кордону.

Чумак саме зняв чоботи й сушив на сонці онучі, промоклі від роси крізь діри. Почута дискусія, хоч і не зовсім зрозуміла, його дуже зацікавила. Сотня спала на становищах кільцевої оборони, а почет розташувався посередині. Сотенний глянув довкола, щоб переконатися, чи хтось іще не прислухається до цієї розмови, а тоді спинив свій погляд на Чумакові, підніс палець до уст і промовив «Псс-с-ст», що означало - про це нікому ані слова - тоді продовжував.

- Тим немає чого журитися. До кордону ми можемо дійти в будь-яких мундирах - польських, мадярських чи чеських, - але питання в тому скільки нас до нього дійде.

Останні слова сотенного ще більше заінтригували Чумака, й хоч він утішався повним довір'ям своїх зверхників, то все-таки вирішив, що про такі фантастичні новини йому краще нічого не знати. Тему дискретно відійшов, розбудив ройового Чорного, передав йому службу по сотні, а сам подався спати.

Але почута дискусія, хоч не мала ні початку, ні кінця, не давала йому спати. Пригадувалися слова командира про якийсь наказ і про те, «що ми можемо дійти до кордону в будь-яких мундирах - польських, мадярських чи чеських». Куди дійти? До якого кордону?… Вчора він знайшов у лісі польську газету, в якій писалося про велику працю новоствореної Організації Об'єднаних Націй. На іншій сторінці говорилося про страшну кривду, заподіяну західніми капіталістами населенню їхніх країн, та про арештування нефів, доконані колонізаторами. Виходило, що цю кривду робили західні капіталісти, а проти них розпочала боротьбу демократична комуна на форумі ООН. Але чи знає ця Організація Об'єднаних Націй, що діється зараз в Україні? Чи свідома вона того, яку жахливу війну виповіла комуністична Польща разом з її сусідами українському населенню?…

Подібного роду думки лізли в голову одна за другою й відганяли сон з очей перемученого Чумака. От хоч би взяти Лемківщину. Спочатку її знищили німці, вивезли половину молоді на важкі роботи до Німеччини й виарештували всю інтелігенцію. Потім ці терени зграбувала переходом червона армія, влучуючи насильно частину молодих хлопців до своїх орд, такі самі грабунки доконували польські банди, а наприкінці вже цілий апарат комуністичної Польщі, користуючись масами військ, викінчує і цю гарну українську територію, і її безталанних мешканців.

Роздумуючи над цим, Чумак щиро побажав, щоб червона лінійка кордону на карті сьогоднішньої Польщі вела через ріку Збруч і походила б поза Хустом. Тоді комуністична польська держава обороняла б Варшаву і Краків, а не гуляла по лемківських лісах. А із другого боку, він був гордий за своїх геройських друзів і цілий визвольний рух, на поборення якого ворог стягнув численні дивізії військ.

Тут він пригадав собі слова свого батька, який не раз говорив йому:

- Сину, як ти перейдеш у житті те, що я пройшов, то говоритимеш інакше. Я був три рази у фронтовій лінії, а наостанку брав участь у штурмі. Довелося мені побувати й у петлюрівській армії, але в ній був балаган, і я подався додому.

Чумак подумав про те, де зараз перебуває його батько. Чи ще живе? О, як хотілося б із ним тепер поговорити! Або мама. Скільки разів вона ховала його пістоль, тримаючи двома пальцями й кажучи до Чумака:

- Сину, чи ти здурів? Чи знаєш, що тебе за це чекає?…

З цими думками Чумак заснув і прокинувся від туркотіння літака, що кружляв над лісом, Проте ранок був спокійний. Повстанці ходили довкола своїх бойових становищ, збирали гриби і їли