Володимир Григорович Рутковський - Джури козака Швайки

Тоді Саїд-мурза дивом утік з тієї колотнечі, яку влаштував йому невидимий гяур Швайка та його поплічники. Потому зо три дні збирав своїх підданців, що розповзлися по улусу зализувати рани. Ще день пішов на те, аби з’ясувати, хто з них проґавив появу урусів, і гідно покарати винних. Таких виявилося близько сотні. Тепер їхні очі вороняччя розносить по всьому степу.

І от сьогодні він підійшов до плавнів з п’ятьма тисячами розлютованих, як і сам, ординців.

Щоправда, обережні радники нашіптували, що треба звернутися по допомогу до інших мурз. Але він, Саїд-мурза, відкинув ці боягузькі поради. Бо пристати на них - це зізнатися у власному безсиллі. Ні, є ще в його улусі воїни, і є ще сила, здатна розтоптати цих мерзенних болотяних гадюк, що зовуться уруськими козаками! Вони здатні лише на те, аби кусати з-за рогу чи нападати на сонних. А стати один на один з меткими ординцями - на це в них снаги не вистачить.

Неподалік від Саїд-мурзи щулився Тишкевич. Одіж на ньому була пошматована, на тілі досі не зажили рубці від канчука, яким Саїд-мурза пригостив його два тижні тому.

Якось не тією стежкою покотилося життя Тишкевичеве. І до своїх челядників не приб’єшся, бо ж вельможі всієї України либонь уже знають, як він підняв дубця на свого господаря, ясновельможного пана Кобильського. І не тільки вельможі - уся Переяславщина регоче з пана. А той за голову Тишкевича заломив таку ціну, що можна купити табун добрячих коней. І ясно як Божий день, що колишні товариші такої нагоди не проґавлять.

І до козаків теж не приб’єшся. Тишкевич аж зіщулився, як уявив біля себе Швайку та його друзів. Ні-і, козаки куди страшніші від челядників пана Кобильського!

От і лишилося йому дійти згоди з татарами. Та й у них, схоже, не дуже розпанієш. Бач, відшмагав його Саїд-мурза, мов сидорову козу. А за що? Хіба ж він, Тишкевич, винен у тому, що Швайка в котрий раз обвів навколо пальця усіх татарів і сповістив переяславському старості про їхній напад? Хіба є якась його провина в тому, що козаки біля Вербової балки налетіли на Саїд-мурзу, мов шуліки на недолугих курчат?

Помахом канчука Саїд-мурза підкликав до себе Тишкевича і запитав:

- То скільки, кажеш, у тому болоті урусів ховається?

- Сотень з п’ять чи шість, ваша величність. А може, й більше. Проте не набагато.

Саїд-мурза скоса зиркнув на нього і відвернувся. Якщо цей запроданець не бреше, то його воїнам тут робити нічого. Щоправда, на ясир теж годі сподіватися. Проте не в ясирі справа. Головне - розтрощити, винищити невірних до ноги! Щоб більше й носа не сміли висунути зі своїх смердючих плавнів.

Саїд-мурза ще раз обвів поглядом далекі очерети. Тоді підкликав одного з тисяцьких і сказав:

- Он тих, що крутяться перед плавнями, - винищити до ноги! А слідом за ними - тих, що на острові. Полонених не брати. А поведе тебе ось цей… - Саїд-мурза зневажливо кивнув на Тишкевича. - Коли що - йому першому стяти голову.

Тисяцький прожогом злетів з пагорба і щось пронизливо вигукнув. За ним з вереском і свистом полетів його загін.

Козаки, що безладно метушилися біля плавнів, зупинилися, мовби не знали, що їм робити. І лише тоді, коли татари опинилися від них на відстані доброго польоту стріли, розвернули своїх коней і, замахавши нагаями, подалися углиб плавнів.

Що може бути приємніше для серця, ніж спина нажаханого супротивника! Пустив тисяцький свого коня учвал, свиснув, не цілячись випустив стрілу - ще рано.

Дорога в’юнилася між шелюгою, що ставала дедалі вища й густіша. З’явилися перші водяні плеса. Козаки то щезали за закрутом дороги, то знову вигулькували перед татарські очі. І щораз ближче. Не тільки у тисяцького в радісному збудженні закалатало серце - його почали обганяти інші воїни, ще молодші, ще затятіші. А козаки - ось вони, майже поруч! Можна арканом дістати, можна шаблею стяти голову з плечей…

А козаки прогримкотіли вузенькою кладочкою з тонкого вориння - і розтанули в плавнях, наче їх і не було. Лише задній глузливо озирнувся на татар і махнув рукою. І від того помаху раптом заворушилося вориння на кладці і розповзлося перед носом переднього татарина.

То зачаєні в очеретах козаки дружно смикнули за мотуззя…

Передній ординець, навіть не встиг збагнути, що сталося - і з розгону шубовснув у грузьку трясовину. За ним горохом посипалися його товариші. За якусь хвилю уся передова татарська сотня бовталася в баюрі.

Сотня, що летіла за передовою, уздрівши небезпеку, різко смикнула за поводи, і коні стали дибки. Проте на них наступали інші татари, які ще не збагнули, що сталося. Зчинилася веремія.

І в цю мить з очеретів пролунав гучний голос Остапа Коцюби:

- Бий!

Тисячі стріл сипонули в татар. Голосно зойкнули поранені, пронизливо заіржали коні. Татари, відстрілюючись, почали розвертатися, проте в такій тісняві зробити це було нелегко.

А стріли летіли хмарами. Люті стріли, пущені з близької відстані, майже впритул. За лічені хвилини з першими нападниками було покінчено.

Саїд-мурза, оточений охоронцями, стояв на тому самому пагорбі. Він бачив, як перші сотні врізалися в очерети слідом за втікачами, як почала набирати розгін уся тисяча.

- Гарно йдуть, - шепотів Саїд-мурза. - Гарно…

Атож, сотні летіли темними розгонистими лавами і щезали у невидимому звідсіля проході між очеретами. Здавалося, ще трохи - і передні випірнуть аж ген біля Дніпра, де ледь-ледь синіють купи дерев.

І раптом сталося щось незбагненне. Остання сотня почала уповільнювати свій навальний біг і, врешті, зупинилася. Затим від неї відділилася темна цятка і полетіла, збільшуючись в розмірах, у бік Саїда-мурзи. Найближчі беки та охоронці тривожно перезирнулися.

Вісник вихором підлетів до пагорба. Його нажахане обличчя вкривали плями крові та бруду.

- Що трапилося? - гукнув Саїд-мурза, не чекаючи, поки вісник вибереться на пагорб. - Чому зупинилися?

- Засідка… - прохрипів вісник. - Заманили невірні в мішок. З трьох боків трясовина… А вони з за неї… б’ють.

- У-у, шайтан! - вихопилося у Саїд-мурзи. - А де Тагір-бек? Передай, що голову йому знесу, коли не проб’ється до Дніпра!

- Нема кому передавати… Загинув Тагір-бек. Один з перших.

Схопився Саїд-мурза за карк, начебто йому забракло повітря. Злякано відсахнулися найближчі нукери. А за мить над степом пролунав такий лютий вигук, що навіть коні прищулили вуха:

- Взяти! Усі вперед! Спалити плавні! Щоб і сліду не лишилося!

Друга тисяча, наче з пращі, рвонула до плавнів, за