Стефані Маєр - Світанок

— Еге ж, — відгукнувсь я.

Едвард всівся на бильце канапи в ногах у Белли, він не відривав очей від її обличчя.

Важко було сподіватися, особливо зважаючи на надзвичайно тонкий слух присутніх, що ніхто не почує, як бурчить у мене в животі.

— Розаліє, ти не принесеш Джейкобові щось із кухні? — запропонувала Аліса. Її не було видно — вона сховалася за спинкою канапи.

Розалія, не вірячи власним вухам, втупилася туди, звідки долинав голос Аліси.

— Дякую, Алісо, проте навряд чи я зможу з’їсти страву, в яку наплювала блондинка. Боюся, тіло моє не сприйме отрути.

— Розалія ніколи не поставить Есме в таке незручне становище, виявивши негостинність.

— О ні, звісно! — солоденьким голосом підтвердила білявка — я відразу вчув у ньому підступ. Вона підвелася й вилетіла з кімнати.

Едвард зітхнув.

— Ти ж мені скажеш, якщо вона отруїть страву? — запитав я.

— Так, — пообіцяв Едвард.

І з якогось дива я йому повірив.

З кухні чувся гуркіт і стукіт, а ще — дивна річ — металевий скрегіт, наче хтось погано обходився з начинням. Едвард знову зітхнув, але воднораз і легенько всміхнувся. Але перш ніж я встиг усе це добре обміркувати, повернулася Розалія. З вдоволеним смішком вона поставила переді мною на підлозі срібну миску.

— Смачного, дворняго.

Колись це, либонь, була велика салатниця, проте білявка добряче розплескала метал, щоб салатниця стала схожою на справжню собачу миску — оце звідти й походив металевий скрегіт і гуркіт. Я мав би почувати захват від її майстерності. А якою уважною була вона до деталей! На внутрішньому боці вона навіть вишкрябала слово «Сірко». Чудовий почерк.

Та оскільки їжа мала вельми пристойний вигляд — відбивна, велика запечена картоплина й різні соуси, — я мовив до неї:

— Дякую, білявко. Вона фиркнула.

— Гей, а ти знаєш, як блондинка убиватиме рибу? — запитав я і провадив на одному подисі: — Втопить!

— Цей анекдот я теж уже чула, — відповіла вона, але цього разу без посмішки.

— Спробую згадати щось новеньке, — пообіцяв я — і взявся до їжі.

Вона скривилася з огидою й закотила очі. А далі всілася в одне з великих крісел і почала перемикати канали на телевізорі так швидко, що навряд чи встигала зауважити, яка де програма.

Їжа була смачною, навіть незважаючи на вурдалацький сморід, який витав у повітрі. Я починав до нього звикати. Ха! Не те щоб я саме цього колись прагнув…

Коли я доїв (я ще думав, чи не вилизати мені миску, аби порадувати Розалію), то відчув, як холодні пальчики Белли пробігли по моєму волоссю. Вона поплескала мене по потилиці.

— Час підстригтися?

— Ти трошки заріс, — підтвердила вона. — Може…

— Дай угадаю: хтось із присутніх тут працював перукарем у паризькому салоні?

Вона гигикнула.

— Може бути.

— Ні, дякую, — відмовивсь я, перш ніж вона дійсно запропонувала. — Ще кілька тижнів я і так протягну.

І тут-таки подумав: а скільки тижнів вона протягне? Кортіло запитати про це якось увічливо.

— Отож… е-е-е… а коли намічається? Ну, я кажу, коли там має народитися маленьке чудовисько?

Вона ляснула мене по потилиці приблизно з силою пір’їни, але нічого не відповіла.

— Я серйозно, — сказав я. — Просто хочу знати, скільки мені ще треба бути тут.

Скільки ще будеш тут ти, додав я подумки. І обернувся, щоб поглянути на неї. Очі її були замислені — і знову з’явилася засмучена зморщечка між бровами.

— Я не знаю, — пробурмотіла вона. — Не точно. Очевидно, що про стандартні дев’ять місяців тут не йдеться, а УЗД ми зробити не змогли, тож Карлайл може базувати свої оцінки тільки на тому, який у мене завбільшки живіт. Нормальні люди мають набрати в середньому сорок сантиметрів отут, — вона провела пальцем довкруж величезного живота, — коли дитина цілком сформована. Один сантиметр додається щотижня. Сьогодні зранку в мене було тридцять сантиметрів, і загалом на день я нарощую близько двох сантиметрів, іноді навіть більше…

Два тижні за один день — а дні просто летять. Її життя прокручується, мов пришвидшена кінострічка. То скільки днів їй лишилося, якщо справді ідеться про сорок сантиметрів? Чотири? Цілу хвилину я підраховував — і злякано ковтнув слину.

— З тобою все гаразд? — запитала вона.

Я просто кивнув, не певен, що голос не зрадить мене.

Едвард, слухаючи мої думки, відвернувся від нас, але я бачив його відображення у дзеркальній стіні. Це знову був чоловік, який палав із середини.

Неймовірно, як визначена дата змінила моє ставлення до власної можливості покинути її — і можливості, що вона покине нас. Я навіть був радий, що Сет заговорив про це: тепер я знав, що вони залишаться тут. Було б незносно гадати: підуть вони геть чи ні, віднявши у мене один, два чи три з цих чотирьох днів. Моїх чотирьох днів.

А ще хоча я знав: усе майже закінчилося, було неймовірно, наскільки оцей мій зв’язок із нею ставало важче розірвати. Наче він був пов’язаний із ростом її живота: що більшою робилася вона, то більшою ставала її сила тяжіння.

Якоїсь миті я спробував поглянути на неї ніби збоку, відділити себе від решти. Я усвідомлював, що це не плід моєї уяви: моя потреба в ній і справді зростала. Чому ж так? Бо вона помирала? Чи знання, що навіть якщо вона не помре — оптимістичний сценарій, — то перетвориться на щось зовсім нове, таке, якого я раніше не знав?

Вона провела пальцем мені по щоці, і де вона торкнулася, шкіра моя була вологою.

— Все буде гаразд, — заколисуюче мовила вона. І байдуже, що ці слова анічогісінько не важили. Вона вимовила їх так, як батьки співають дітям безглузді колисанки. Люлі-люлі, хлопче.

— Еге ж, — пробурмотів я.

Вона скрутилася калачиком у мене на руці, поклавши голову мені на плече.

— Я не вірила, що ти прийдеш. Сет переконував, що ти прийдеш, і Едвард також, але я їм не вірила.

— Чому ж ні? — запитав я ображено.

— Ти тут не почуваєшся щасливим. Але ти все одно прийшов.

— Ти ж хотіла, щоб я прийшов.

— Знаю. Але ти міг не приходити, бо це нечесно з мого боку — хотіти, щоб ти був тут. Я б усе зрозуміла.

На хвильку запала тиша. Едвард нарешті оволодів своїм обличчям. Він спостерігав за тим, як Розалія перемикає канали. Вона вже дійшла до шестисотого. Цікаво, скільки часу в неї займе повернутися до початку.

— Дякую, що прийшов, — прошепотіла Белла.

— Можна тебе дещо запитати? — поцікавивсь я.

— Звісно.

Едвард, здавалося, зовсім не звертав на нас уваги, але ж