Олександр Васильович Донченко - Золота медаль

— Не знаю ще, Варю. Бачиш, мені останнім часом хочеться бути ближче до людей. І, сказати по правді, астрономія здається холодною. Знаєш, космічні простори, крижаний холод. Планети так далеко, а люди поруч, ходять по землі, радіють, живуть, борються, часом страждають... тяжко страждають.

— Ну, астрономія — теж для людей, для нас. Для землі.

— Правильно. Моя мама...

— Ах, ти ось про що!

— Так. Розумієш, я кажу не тільки про свою матір, кажу взагалі про людство. Я читала, що людина може жити, як норма, півтораста років. Це зовсім не утопія, треба тільки вперто боротися за довголіття. Не подумай, що я вважаю працю астронома не такою корисною, як, скажімо, працю лікаря-дослідника, який намагається відкрити вірус загадкової хвороби.

І астрономія, і медицина — для людини, і однаково потрібні й корисні людству. Але в мене, Варюшо, кажу — в мене особисто медицина стала останнім часом викликати такі думки... Зовсім нові для мене думки. Раніше я ніколи не думала серйозно про цю науку. А зараз на серці так неспокійно, немов я в чомусь дуже помилилася. Справді, чому я мріяла стати астрономом, а не лікарем-дослідником? Хвилювала романтика, обсерваторія в горах. Що ж, романтика є, мабуть, у кожній професії, треба тільки її розуміти. От і в дослідницькій медицині — реторти, колби, хімікати. Уявляю. Або кролики, яких живцем розтинає скальпель. Яка вже тут романтика? А ти лише подумай, для чого ти працюєш, яку велику мету ставиш перед собою. Павлов працював не заради романтики.

Марійка сперлася на лікоть:

— А хуртовина, здається, стихає. Чуєш, Варю?

Обидві хвилину мовчали, прислухаючись.

— У таку негоду, мабуть, і капітан корабля солодко спить,— усміхнулась Марійка, пригадуючи жінку біля газетної вітрини.— А ми з тобою розбалакались.

Вона простягла руку і ввімкнула світло. Глянула на годинник.

— Варю, незабаром три! Спати, спати!

Але Варя запротестувала:

— Що ж ти все про свої мрії? А я... Я теж мріяла... І зараз мрію. Ще п’ять хвилин! Добре?

Потім Варя замовкла. Марійка окликнула:

— Що ж ти? Варю! Заснула?

У відповідь почула дивний звук. Сумніву не було: Варя схлипувала Марійка скочила з ліжка, залопотіла босими ногами по підлозі.

— Варенько?!

Лукашевич лежала на дивані, вкрившись з головою. Марійка обережно закотила ковдру і побачила заплакане обличчя подруги.

— Погаси, погаси світло,— зашепотіла Варя.— Я така... така дурна. Мені соромно.

Марійка клацнула вимикачем. Варя довго не хотіла говорити, в чому річ. Нарешті призналась:

— Мені... мені Жоржа шкода... Він же так хотів поїхати зі мною до моря. В південне місто...

Марійка мовчала. Варя перестала схлипувати.

— Ти ж чому мовчиш? — спитала вона.

— Тому, що я хотіла почути про твої хороші мрії. Сама знаєш — про те, як ти вчитимешся в консерваторії, як станеш співачкою, відомою всьому народові. А ти? Знову про Жоржа?

Вона схилилась над подругою і заговорила палко, переконливо, стискуючи її руку:

— Варю, зрозумій, що ти зробила б злочин, ти закопала б свій талант, і все життя тебе мучила б думка, що ти — зрадниця! Так, бо ти зрадила б наші найкращі сподівання! Зрадила б народ, який учить тебе на свої трудові кошти, збудував для тебе школу, виховує тебе! І для чого? Щоб ти стала хатньою робітницею недоучки Жоржа? Це ж однаково, що плигнути в болото. Знаєш, є такі тихі болітця, зарослі осокою? Ква-ква! Замість того, щоб стати гордістю, дочкою народу! Як це тобі подобається?

— «Ква-ква!» — повторила Варя і засміялась крізь сльози.— Марійко, я ж хотіла помріяти з тобою зовсім не про Жоржа. Жорж тільки так... згадався. Я ж уже все вирішила, все, Марійко. Безповоротно. Заморочив він мені голову, і справді ледве не впірнула до жаб.

— Ой, Варю, яка б це була помилка! Варенько, я тільки що уявила собі. Тайга, тайга, океанський берег, і от у тайзі будується велике місто — десятки тисяч людей, машини, падають сосни, прокладаються дороги. Але серед будівників з’являється невідома хвороба. Що її викликає? Можливо, що якась тайгова комаха. В тайгу їде дослідницька експедиція. Я теж працюю в тій експедиції. І ось на будівництво приїхала відома співачка — лауреат Варвара Лукашевич! А до того ми з тобою не бачились багато років. Я тільки з газет дізнавалась про твої успіхи. Ми знову зустрічаємось і згадуємо цю ніч, нашу розмову, шкільні роки, і так, як зараз, за вікном завиватиме хуртовина. А втім, хуртовина не обов’язково, головне те, що здійснилися наші мрії, що ми пішли широкою-широкою, світлою дорогою.

— Широкою-широкою... Світлою...— тихо повторила Варя.— А вітер і справді затих. Завтра буде хороший день!

— І весна зовсім не за горами,— додала Марійка.— І екзамени теж. На атестат зрілості, Варю.

* * *

Було дуже холодно. По тому, як різко рипів сніг під ногами, Віктор визначив, що, напевне, градусів двадцять п’ять. Він навмисне пройшов зайвих півкварталу, щоб глянути на градусник, який висів біля головунівермагу. Справді, хлопець помилився тільки на один градус. Ртуть опустилася до цифри 26 нижче нуля.

Давно не було таких морозів. Вітрини крамниць розписані срібними вибагливими мережками, і, мабуть, не кожний художник змалює такий тонкий рисунок. Електричне сяйво ледве проникає крізь товсту паморозь. Тролейбуси в інеї, вікна в них теж укриті памороззю, і пасажири дивляться на вулицю крізь маленькі просвіти-дірочки, зроблені з допомогою нігтя і власного дихання.

Навколо стоїть туман. Вікторові рідко доводилось спостерігати це явище: туман під час морозу. Неонові реклами поблискують сьогодні тьмяно, прохожі не йдуть, а поспішають підтюпцем, зігнувшись, закутавши обличчя.

У Віктора змерзли ноги, але він похмуро ходив тротуаром — туди й сюди, поглядаючи на другий поверх, на вікна, де жила Юля. Спочатку він сподівався, що випадково зустріне її. А потім примирився з тим, що лише побачить її силует на вкритому памороззю вікні. Ще пізніше він утратив всяку надію і на зустріч, і на силует.

Вікно Юлиної кімнати світилось, та ось уже, мабуть, дві години, як Віктор ходить тротуаром, а й досі не побачив навіть Юлиної тіні. Що ж вона? Сидить і вчить уроки? Чи, може, її немає вдома?

Йому пригадались усі дрібниці, всі речі, які він бачив у Юлі, коли заходив за нею у той пам’ятний вечір перед зборами молодих виборців. Пригадалось її нове коричневе плаття, в якому вона вийшла з сусідньої кімнати; Митрик і Федько, троянда з паперу... Яке все миле і... недосяжне!

Далі чекати на вулиці було вже неможливо: хлопець дуже змерз. Але як іти додому з цим гнітючим почуттям?