Елізабет Костова - Викрадачі

імітації, все одно не можна не захопитися його майстерністю. Натюрморти в нього були просто чудові, а ще я бачив один його пейзаж у манері імпресіоністів. Можна було просто подумати, що то живий краєвид. Одного разу він мені сказав, що важлива тільки природа, а концептуальне мистецтво йому зовсім чуже. Я також не захоплююся концептуальним мистецтвом, проте для мене воно зовсім не таке чуже, тож я подумав: «Тоді нащо ж виписувати всі ті важкі вікторіанські вбрання?» Якщо то не концептуальний живопис, то я й не знаю, як це тепер назвати — а він робить заяву й тут же пише саме такі картини! Втім, напевно, він сам вам про це казав.

Я зрозумів, що більше з Арнольда нічого не витягну. Він добре розбирався в картинах, але не в людях. Мені здалося, начебто він замерехтів і згас на моїх очах — розумний, невловимий, доброзичливий у порівнянні з Робертом Олівером — таким глибоким, справжнім і стурбованим. Якби йшлося про вибір друга, я б миттю віддав перевагу похмурому й витонченому Оліверу.

— Якщо вам потрібно більше написати, то я можу провести вас і показати ту Робертову картину, — запропонував Арнольд. — На жаль, інших його робіт ви тепер тут не знайдете: якось сюди завітала його дружина й очистила його кабінет, забрала й усі картини, які він залишив у студії коледжу. Мене тоді не було на місці, але хтось мені про це розповідав. Можливо, він не схотів робити це сам, а відтак ті картини залишилися б на факультеті назавжди — хтозна? Не думаю, що в нього тут були близькі друзі. Ходімо, мені однаково потрібно розім’ятися.

Він випростав свої ноги, схожі на журавлині, й ми разом вийшли з кабінету. Надворі сяяло сонце. Мені стало цікаво, як художники терплять отой бетонний корпус — утім, це не залежало, напевно, від Арнольда. Він просто намагався влаштуватися якомога зручніше.

Розділ 39

Марлоу

Слідом за ним я увійшов у галерею, що нагадувала довгий сарай поряд з будівлею факультету мистецтв; усередині вона виявилася просторою й хитро побудованою: несподівано на протилежному від входу боці відкрилося додаткове крило — саме скло в чисто побілених рамах. Не інакше, то була вигадка когось із архітекторів, що претендував на місцеву премію. У вестибюлі зі заскленим дахом вишикувалися на стінах полотна й скляні вітрини з керамікою.

Арнольд указав на велику картину навпроти дверей, і я відразу збагнув, що він мав на увазі: картина була чудернацькою, страхітливо живою і в той же час надто драматичною, штучно піднесеною, немов декорації на сцені вікторіанської епохи. Зображено було жінку в лавині спідниць і тісному корсеті, її струнке тіло нахилилося вперед. Вона стояла на колінах на бруківці; як уже розповідав Арнольд, вона міцно стискала в обіймах жінку, старшу роками, таку мертву, що на неї моторошно було дивитися. Обличчя літньої жінки було попелястим, очі заплющені, рот безсило розкрився, а в середині лоба дірочка від кулі — чітко було видно жахливий тунель, пробитий кулею в людській плоті; потік крові вже засихав на її розпатланому волоссі й на шалі.

На молодшій жінці — вишукане вбрання, але світло-зелена сукня брудна й подерта, заплямована кров’ю спереду, там, де вона притискала до себе голову загиблої. Блискуче кучеряве волосся скуйовджене, капелюшок звісився до плеча на своїй стрічці, а обличчя так низько нахилилося до обличчя вбитої, що я не міг побачити ті сяючі очі, які вже звик зустрічати. Другий план був затягнений імлистим туманом, але здавалося — там стіна, вузька вуличка міста, поряд була вивіска якоїсь крамниці, але фарба розпливалася, жодної літери не можна було розібрати, неподалік якісь постаті припадали до землі, проте роздивитися їх було також неможливо. З одного боку було нагромаджено щось чи брунатне, чи бежеве — дрова? Мішки з піском? Склад пиломатеріалів?

Картина в цілому миттєво привертала увагу, але був у ній, з мого погляду, навмисний надрив, який і зворушував, і водночас приголомшував. Від картини віяло жахом та безнадією. Постави персонажів, вираз горя змусили мене пригадати, як я вперше побачив «П’єту» Мікеланджело — роботу надто відому кожному, щоб придивлятися до неї ще ближче, за винятком хіба що зовсім юних глядачів. Я побачив її під час першої своєї подорожі до Італії, коли закінчив коледж. Тоді скульптуру ще не сховали за склом, тож мене відділяли від неї лише вірьовка й відстань у якихось півтора метри. Денне світло струменіло на Марію й Ісуса, надавало їм мінливого забарвлення, й здавалося — обидві фігури живі, кров пульсує в їх жилах, не тільки у вбитої горем матері, а й у її щойно померлого сина. Неймовірно зворушливим було те, що він не був мертвим. Для мене, невіруючого, то було не провістя воскресіння, а правдиве зображення приголомшеної горем Марії та тієї іскри життя, що не одразу залишає молоде тіло, вирване з життя якоюсь жахливою травмою — таке можна не раз бачити в лікарні. І в ту мить я збагнув, що відрізняє генія від усіх інших.

Що в цій Робертовій картині мене вразило найбільше (якщо не брати до уваги жах сцени як такої) — там був сюжет, тоді як доти всі зображення цієї жінки, які я тільки бачив, були портретами. Але в чому саме полягав сюжет? Я гадав, що для цього твору Роберт взагалі не використовував жодних натурниць — мені ж і Кейт розповідала, що він іноді малював і писав з власної уяви. Можливо й те, що натурниці йому позували, але всю зображену історію він вигадав сам, на користь цього припущення вказували костюми дев’ятнадцятого століття. Чи ж він уявляв свою героїню з убитою матір’ю на руках? Не виключено, що він у такий спосіб просто змальовував риси свого характеру — світлі й темні, дві складові своєї душі, поділені навпіл хворобою. Мені не вірилось, що Роберт Олівер дійсно зображував якісь реальні сюжети.

— Вам також не подобається? — Арнольд виглядав задоволеним.

— Вона майстерно написана, — відповів я. — А де тут ваша картина?

— Ось, на цій стіні, — Арнольд простяг руку до великого полотна позаду нас, поряд з дверима, й схрестив руки на грудях, дивлячись на своє творіння. То була абстрактна картина: великі квадрати блакитного кольору, які поступово переходили один в одного, зливалися, відблискували яскраво-зеленим, немов хтось кинув квадратний камінець у воду й змусив її розходитися квадратними концентричними хвилями. Правду кажучи, картина приваблювала. Я обернувся до Арнольда, посміхаючись.

— Це мені дійсно подобається.

— Дякую, — у голосі його бриніла