Марина та Сергій Дяченко - Скрут

і продажних, а врятована ним була дитинчам, але він уже знав, що не помилився.

І він поставив свою свічку на вікно й почав чекати, поки зміцніє її полум’я; він поливав свій паросток, знаючи, що час плодів прийде не скоро. Він узяв дівчинку в свій дім, любив її та чекав, поки вона дозріє, аби зробити її повноправною дружиною, подругою до самої смерті, продовженням себе самого…

А Смерть ходила за ним назирці. Смерть озлилася — адже він вирвав у неї законну здобич; і всоте, втисячне дивлячись їй у вічі, він згадував, що на вікні чекає на нього його свічка, що в діжці живе його паросток; усоте й утисячне йшла Смерть осоромленою, залишаючи на його шкірі сліди своїх пазурів…

І одного раз він повернувся додому, а полум’я свічки його стояло високо й рівно, мов святкове багаття, а паросток його перетворився на дерево та розквіт. І він зрозумів, що більше не гратиме в ігри зі Смертю, бо вже виграв.

І було весілля, що довершило давно призначене. І, щасливий як ніколи в житті, він зрозумів, що любить устократ сильніше; і вперше за багато років, проведених поряд, насмілився доторкнутися до своєї обраниці не батьківським дотиком — із пристрастю…

Він глянув їй у вічі — і звідтіля глянуло на нього торжество Смерті, тієї, що взяла реванш.

Його свічка обернулася пожежею. Його паросток плюнув отрутою в його повні сліз очі; його наречена покинула його, з відразою не розділила з ним ложа, і стали сторч весільні столи, і перекинувся світ. І він здався, віддаючи себе Смерті…

Але Смерть не взяла його.

Першого дня тіло його скрутилося, мов чорний смерч між землею і небом.

Наступного дня душа його тріснула, як тріскається крига.

Третього дня він лежав живий у могилі, і коріння трави затискало йому рота.

Четвертого дня небо відвернулося від нього. Навіки.

Ілаза мовчала. Перший осінній листочок, жовтий, самотній і начебто здивований, зірвався з гілки та влігся їй на коліна.

— Отакий сумний кінець історії… Але річ не в тім. Твоя правда; я дійсно здатен зрозуміти, що саме ти відчуваєш. Я б і хотів тебе втішити — але от не знаю, як… Утішся тим хоча б, що наша історія теж добігає кінця, бо зірка Хота опускається дедалі швидше та все нижчає. Коли вона не зійде більше над обрієм, ми вважатимемо, що наш термін вичерпано; не засмучуйся, Ілазо. Я маю намір виконати все, що обіцяв Ігарові; хоч би де він був — хай відчує цей мій намір і нехай поквапиться. Заради свого Птаха.

Розділ дев’ятий

* * *

Літнього вечора дівчинка сиділа на березі ставка; над темною гладінню зринали час від часу три голови — Ліль і двох молодших хлопчиськ. Усі троє волали, пирхали й хлюпались, а Карі ще й пірнав, раз у раз показуючи над водою мокрі, наче лаковані голі сідниці; дівчинка дивилася байдуже. Такі забави були їй суворо заборонені, її й на берег пустили тільки після того, як узяли слово, що не полізе у воду…

Вікі, який зазвичай хлюпався з іншими, сьогодні чомусь купатися не пішов — сидів поряд на охололому піску й цідив крізь кулак жовтий, ледь помітний піщаний струмочок.

За останні місяці Вікі змінився більше, ніж за попередні два роки: він здавався вже не довготелесим — високим. Йому не пасувало більше слово «худий»; дівчинка з подивом дивилася на його міцні руки, обтягнуті рукавами тісної запраної сорочки, й широку, якусь трикутну спину з рядом випнутих хребців.

Вікі начебто відчув її увагу, ледь повернув голову й скосив на неї запитливе око; тоді вона перевела погляд на західне небо, схоже на круглий бік золотого яблука. Високо, там, куди не дістати людині, чорними стрілами сновигали ластівки.

Ну чому ввечері так хороше?! Нема ні справ, ані турбот, ніч прийде не скоро, пісок іще теплий, пахне озерними травами, роздувають боки брунатні жаби — а поряд сидить Вікі, який чомусь не пішов купатися…

Тепер він у свою чергу розглядав її. Трохи похмуро, але без злості:

— Цікаво, про що ти думаєш?

Вона посміхнулася. Неуважно глянула на підлітків у воді; мигцем подумала, що й маленький Карі вже достатньо виріс, щоб не світити над водою голою дупою.

— Думаю… Що добре було б поїхати куди-небудь. Що-небудь зробити, на що-небудь подивитися… У які-небудь далекі країни… Га?

— Попроси Аальмара, — запропонував Вікі. — Нехай візьме тебе з собою… Хоч один раз…

Дівчинка спохмурніла:

— Там, де буває Аальмар… Туди я не хочу. Війна…

Вікі, здається, зніяковів. Навіщось почав порпатися в піску; жаби, втратили останній сором і голосно виспівували хвалу літові, вечорові й золотому сонцю, яке вже заходило. Довге пасмо впало Вікі на чоло; дівчинка зрозуміла, що їй подобається, коли в чоловіка довге волосся. Дітлахів зазвичай стрижуть коротко…

Вікі нарешті виловив із піску круглий камінчик із вкрапленнями слюди. Довго й прискіпливо розглядав, потім простяг дівчинці, начебто знехотя, начебто просто так:

— На…

Вона взяла. Зважила на долоні — прохолодний, сірий, гладенький, із блискучими зеленавими жилками.

— Навіщо?

— Викинь, якщо хочеш.

Над ставком стояло західне небо. Плавці зовсім змерзли, однак вилазити на беріг і не думали.

— Навіщо викидати… Він гарний…

Вона поклала подарунок у торбинку при поясі — щоб потім, уже роздягаючись на ніч, випадково впустити на ковдру. І згадати яблучне небо, жаб’ячий хор і пасмо, що падало Вікі на очі — похмурі, але не злі.

А за тиждень оголошено було наліт на малину.

Малина та за останні роки розрослася до непристойності, поглинула мало не половину подвір’я та вибралася далеко за огорожу, до городів; крайні кущі, повз які щодня сновигали й діти, й слуги, встигли вже збідніти — зате в глибині, у комаринім царстві, величаво простягалося всипане червоними ягодами гілля.

Одночасно з десятеро начепили на шиї круглі вербові кошики та подалися збирати солодкий урожай; перші півгодини збирачі мовчали, натоптуючи ягодами роти, й тільки по тому над густими колючими заростями разом із хмарою потривожених комарів залунав ситий, веселий перегук.

Дівчинка якось випадково виявилася в парі з Вікі — це вийшло саме по собі, він просто йшов попереду та застерігав її, коли на шляху чигала кропива; ягода траплялася сама лишень спіла, навіть переспіла, і долоні в дівчинки швидко зробилися червоними й солодкими.

Вони теревенили про дурниці; дівчинка морщила носа, коли разом із ягодою доводилося знімати зелену деревну кузьку, що розсілася на ній. Пахло вогкістю й