Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

ви робите це тільки тому, що не досить розумні для чогось іншого. А те, що якщо ви проводите весь день у безпосередній близькості до когось іще, то від їхнього поганого настрою не втечеш. І від свого також.

Вілл тримався віддалено весь ранок після того, як я розповіла йому про свої плани. Стороння людина нічого б не втяла, але жартів поменшало, не в’язалася розмова. Він нічого не запитав мене про зміст сьогоднішніх газет.

— Ти цього… прагнеш? — Його очі блимнули, але обличчя нічого не виражало.

Я стенула плечима. Тоді рішучіше кивнула. Мені здалося, що в моїй відповіді було якесь дитяче ухиляння.

— Річ у часі, — сказала я. — Тобто мені вже двадцять сім.

Він вивчав моє обличчя. У нього аж щелепу звело.

Раптом я відчула нестерпну втому. У мені прокинулось дивне бажання попрохати пробачення, однак я не знала за що.

Він ледве кивнув і всміхнувся.

— Радий, що ти зарадилась з усім, — сказав він і поїхав на кухню.

Я почала злитись на нього. Мене ще ніколи не осуджували так, як, знать з усього, тепер осуджував Вілл. Скидалося на те, буцім Вілл давав мені зрозуміти, що втратив до мене цікавість через мій намір переїхати до свого хлопця. Неначе я перестала бути його улюбленою іграшкою. Звичайно, я не могла йому все це сказати, проте я була така ж холодна з ним, як він зі мною.

Щиро кажучи, це виснажувало.

Пополудні хтось постукав у задні двері. Я задріботіла коридором з мокрими від миття посуду руками й, відчинивши двері, побачила чоловіка в темному костюмі з портфелем у руці.

— Ні-ні. Ми буддисти, — твердо проказала я, зачиняючи двері, однак чоловік намагався заперечити.

За два тижні до того двійко Свідків Єгови затримали Вілла біля задніх дверей майже на п’ятнадцять хвилин, поки він намагався від’їхати назад по зсунутому килимку. Коли я нарешті зачинила двері, вони відкрили поштову скриньку, щоб крикнути, що «він більше, ніж будь-хто» повинен розуміти, як це з нетерпінням чекати загробного життя.

— Гм… Я тут, щоб побачитися з містером Трейнором, — мовив чоловік, і я обережно відчинила двері. За весь час мого перебування в Ґранта-гаусі ще ніхто не приходив побачитися з Віллом через задні двері.

— Впусти його, — сказав Вілл, з’явившись позад мене. — Я попрохав його приїхати. — І додав, поки я ще стояла: — Усе гаразд, Кларк… він друг.

Чоловік переступив через поріг і потис мою руку.

— Майкл Ловлер, — сказав він і збирався щось додати, та між нами в’їхав Вілл, практично перервавши дальшу бесіду.

— Ми будемо у вітальні. Можеш зробити каву й залишити нас на деякий час?

— Гм… Гаразд.

Містер Ловлер зніяковіло всміхнувсь до мене й пішов за Віллом у вітальню. Коли я за кілька хвилин увійшла з кавою на таці, вони обговорювали крикет. Розмова про позиції на полі та пробіжки тривала, поки в мене не вичерпалися причини залишатися в кімнаті.

Стріпуючи невидимий пил зі своєї спідниці, я випросталась і сказала:

— Що ж, не буду заважати.

— Спасибі, Луїзо.

— Ти справді більше нічого не хочеш? Може, печива?

— Спасибі, Луїзо.

Вілл ніколи не називав мене Луїзою. І ніколи раніше не виставляв мене.

Містер Ловлер перебував там майже годину. Упоравшись з роботою на кухні, я крутилася там, виважуючи, чи досить хоробра, щоб підслуховувати. Як виявилося, ні. Я сіла, з’їла два шоколадні тістечка, погризла нігті, дослухаючись до гулу їхніх низьких голосів, і вп’ятнадцяте запитала себе, чому ж Вілл попрохав цього чоловіка не використовувати головний вхід.

Він не був схожий на лікаря чи консультанта. Радше на фінансового консультанта, хоча в ньому не було потрібної величності. Стеменно він не скидавсь на фізіотерапевта, ерготерапевта, дієтолога чи одного з безлічі інших спеціалістів, яких наймали місцеві органи влади, що заглядали до нас, щоб оцінити потреби Вілла, які постійно мінялися. Їх можна розпізнати здалека. Вони завжди здавалися виснаженими, але були жваві та награно веселі. Вони носили вовняні вироби приглушених тонів, зручне взуття й водили запилені «універсали», заповнені теками й коробками з обладнанням. У містера ж Ловлера був синій БМВ. Його блискучий автомобіль п’ятої серії не міг належати службовцеві місцевих органів влади.

Аж ось відчинилися двері й з вітальні вийшов містер Ловлер. Він закрив портфель і повісив піджак на руку. Більше він не здавався зніяковілим.

За мить я була в коридорі.

— О, ви не покажете мені, де у вас ванна кімната?

Я мовчки вказала й стояла, гомзаючись, поки він не вийшов звідти.

— Добре. Поки що все.

— Спасибі, Майкле! — Вілл не дивився на мене. — Я чекатиму на звістку від вас.

— Зв’яжуся з вами пізніше на цьому тижні, — сказав містер Ловлер.

— Краще електронною поштою, ніж листом, принаймні поки що.

— Так. Звичайно.

Я відчинила задні двері, щоб провести його. Коли Вілл повернувся у вітальню, я вийшла за тим чоловіком у двір і байдуже спитала:

— То що, далеко вам їхати?

Його одяг був чудово скроєний, у пошитті вчувалися різкі контури міста, а в щільності тканини — серйозні гроші.

— На жаль, у Лондон. Проте, сподіваюсь, о цій порі дня перешкод для руху не буде.

Я пішла слідом за ним. Сонце підбилося високо, й мені довелося примружитися, щоб побачити його.

— То… м-м-м… куди саме ви прямуєте?

— На Риджент-стрит.

— На саму Риджент-стрит? Утішно.

— Так. Непогане місце. Справді. Спасибі за каву, міс…

— Кларк. Луїза Кларк.

Він зупинився й подививсь на мене. Я подумала, він здогадався про мої бездарні спроби з’ясувати, хто він такий.

— А, міс Кларк, — промовив він, швидко повернувши на обличчя професійну усмішку. — У будь-якому разі дякую.

Він обережно поклав свій портфель на заднє сидіння, сів у машину й поїхав.

Того вечора по дорозі до Патрикового дому я заглянула в книгозбірню. Могла б скористатися його комп’ютером, однак досі відчувала, що маю питатися, тому мені здалося, так буде простіше. Я сіла за термінал і надрукувала в пошуковику «Майкл Ловлер» та «Риджент-стрит, Лондон». «Знання, Вілле, — це сила», — тихо промовила я.

Із 3 290 результатів перші три показали, що «Майкл Ловлер, юрист-практик, фахівець із заповітів, спадкових справ і довіреностей» розмістився на тій самій вулиці. Кілька хвилин я витріщалась на екран, а потім набрала його імення в пошуку зображень. На дисплеї був той самий чоловік, який провів із Віллом годину, в темному костюмі на якійсь конференції, — Майкл Ловлер, фахівець із заповітів і спадкових справ.

Того вечора я переїхала до Патрика, за півтори години між тим часом, як я закінчила роботу, і тим,