Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

Наближалась осінь. Вона приводила із собою відвідувачів, котрі з більшим задоволенням будували замки з книг, аніж із піску. Це завжди була найулюбленіша пора року месьє Одинака: нові публікації, нові друзі, нові думки і нові пригоди.

Сліпуче світло середини літа з приходом осені м’якшає, спілішає. Осінь наче екраном захищає Санарі від пересохлих внутрішніх районів.

Він снідав у різних кав’ярнях на набережній гавані: то в «Lyon», то в «Nautique», а то й у «Marine». Санарі вже зовсім не нагадувало міста, у якому Брехт колись виконував свої глузливі пісні про нацистів. Та запах вигнання і досі витав тут. Ці кав’ярні — привітні острівці розради в його самітницькому житті разом із Псст; це — якась подоба сім’ї, натяк на Париж. Вони як сповідальні й відділи новин, де можна дізнатися, що відбувається за межами Санарі: як ловиться риба під час цвітіння водоростей; як гравці в кулі готуються до своїх осінніх турнірів. Гравці з набережної Quai Wilson запросили Жана бути запасним «покажчиком». Це велика честь — отримати запрошення на участь у турнірі. У цих кав’ярнях месьє Одинак перебував у гущі подій міста, хоча при цьому сидів мовчки та спостерігав збоку — ніхто на це не звертав уваги.

Іноді він сидів десь у куточку за дальнім столиком і розмовляв із батьком Хоакіном по телефону. Ось так, як сьогодні вранці. Коли Хоакін почув про турнір у Ла-Сьоті, то зібрався начистити свої кулі boules і приїхати.

— Будь ласка, не треба, — благав месьє Одинак.

— Не треба, еге? Ну, добре. То як її звуть?

— Невже завжди справа в жінці?

— Та сама, що й раніше?

Месьє Одинак засміявся. Обидва Одинаки засміялися.

— Ти розумівся на тракторах у дитинстві? — спитав Жан.

— Жане, хлопчику мій, я обожнюю трактори! А чому ти цікавишся?

— Макс зустрів декого. Дівчину-трактористку.

— Дівчину-трактористку? Фантастика. Коли ми знову побачимося з Максом? Він тобі дуже подобається, правда?

— Зачекай, ми — це хто? Та твоя нова подружка, яка не любить готувати?

— От же ж, хобгоблін! Твоя мати. Мадам Берньє і я. І що? Говоріть негайно або мовчіть до кінця своїх днів. Мені не заборонено зустрічатися зі своєю колишньою дружиною, так? Насправді, ми з чотирнадцятого липня… ми більше ніж зустрілися. Звичайно, вона все це сприймає інакше. Каже, що в нас просто був роман і щоб я не плекав ніяких надій, — сміх курця Хоакіна Одинака перейшов у жваве лепетання.

— То й що? — спитав він. — Лірабель — мій найкращий друг. Мені подобається її запах, і вона ніколи не намагалася змінити мене. Крім того, вона чудово готує. І я завжди почуваюся там набагато щасливішим. Знаєш, Жане, що старішим ти стаєш, то більше хочеться бути з тим, з ким можеш поговорити і посміятися.

Його батько точно підписався би, не вагаючись, під трьома речами, які роблять людину по-справжньому щасливою відповідно до світогляду Кунео.

Перше: добре їсти. Ніякої неповноцінної, «помийної» їжі, бо вона робить людину нещасливою, лінивою і товстою.

Друге: спати всю ніч (завдяки збільшенню фізичних навантажень, зменшенню алкоголю і позитивним думкам).

Третє: проводити час із доброзичливими людьми, котрі прагнуть зрозуміти тебе, хоча, можливо, і якось по-своєму.

Четверте: побільше сексу. Але це — доповнення Семі, і месьє Одинак подумав, що не обов’язково говорити про нього батькові.

Часто дорогою з кав’ярні до книгарні він розмовляв із матір’ю. Месьє Одинак завжди високо піднімав телефон, аби вона могла почути шум моря і крики чайок. Того вересневого ранку море було спокійне, і Жан запитав її:

— Я чув, що останнім часом батько часто ходить до тебе їсти.

— Ну, так. Чоловіки не вміють готувати, то що мені лишається робити?

— Вечеря і навіть сніданок? І на ніч залишається? Чи в бідолашного чоловіка хоч є де лягти?

— Ти так говориш, наче ми робимо щось непристойне.

— Я ніколи не казав, що люблю тебе, мамо.

— О, моя дорога, дорога дитино…

Месьє Одинак почув, як вона відкрила і закрила коробочку. Він упізнав цей звук і коробочку також. У ній були серветки Kleenex. Стильна, як завжди, мадам Берньє, навіть у моменти сентиментальності.

— Я теж тебе люблю, Жане. Мені здається, що я ніколи не говорила тобі цього, тільки думала. Це правда?

Так воно й було, але він сказав:

— Я це й так знаю. Тобі не треба говорити мені цього кожні кілька років.

Вона засміялась і назвала його нахабою і таким-сяким.

Здорово. Майже п’ятдесят один, а досі дитина.

Лірабель ще трохи поскаржилася на колишнього чоловіка, але тон її був ласкавий. Вона побурчала про осінні випуски книг, але тільки так, за звичкою.

Все було таке, як завжди, — і все ж зовсім інше.

Коли Жан ішов набережною до книгарні, ММ уже викочувала на вулицю стелажі з листівками.

— Здається, буде чудовий день, — сказала йому начальниця. Він вручив мадам Монфрер пакунок із круасанами.

— Так, мені теж так здається.

Незадовго до заходу сонця він звично заховався у своєму улюбленому п’ятачку в куточку магазину. Там, де йому видно двері, а в них — віддзеркалення неба й клаптика моря.

І тут, занурений у свої думки, він побачив її. Помітив її віддзеркалення. Здавалось, вона вийшла просто з хмар і води.

Нестримна радість шугнула його венами.

Жан Одинак встав. Його пульс скажено бився. Таким готовим він ще не був ніколи.

Зараз! — думав він. Тепер час зійшовся в одній точці. Нарешті він виходив із періоду оніміння, непорушності, болю. Зараз.

Катрін була вбрана в блакитно-сіру сукню, яка дуже пасувала до її очей. Вона йшла, погойдуючись, пряма, ступаючи впевненіше, ніж раніше…

Раніше?

Вона також пройшла свій шлях від кінця до початку.

Жінка трохи постояла біля прилавка, наче хотіла краще розглянутись.

ММ запитала:

— Ви шукаєте щось особливе, мадам?

— Так. Я довго шукала, але тепер знайшла. Це особливе щось, — сказала Катрін і через усю кімнату широко усміхнулась Жанові. Вона прямувала просто до нього, а він, із калатаючим серцем, пішов їй назустріч.

— Ти навіть не уявляєш, як довго я чекала, поки ти, нарешті, покличеш мене.

— Чесно?

— Авжеж. І я дуже голодна, — промовила Катрін.

Жан Одинак прекрасно зрозумів, що вона мала на увазі.

Цього вечора вони вперше поцілувалися — після обіду і чудової прогулянки вздовж моря, після того, як нагомонілися в гібіскусовому саду біля веранди, попиваючи не так