Анджей Сапковський - Відьмак. Час Погорди

— Не встану… — захлюпала вона. — Не зумію… Спечуся на цьому сонці…

У голові пульсував тупий, тягнучий, непоступливий біль. Кожен рух призводив до того, що біль підсилювався, тож Цірі рухатися припинила. Закрила голову рукою, але біль скоро став таким, що витримати його виявилося несила. Зрозуміла, що мусить від нього втікати. Перемагаючи обезвладнювальний опір побитого тіла, мружачи очі від різкого болю у скронях, вона навкарачки поповзла в бік більшого каменю, який вітри висікли в формі дивного гриба, чий безформний капелюх давав трохи непевної тіні. Згорнулася у клубок, кахикаючи і шморгаючи носом.

Лежала довго, поки сонце, пройшовши небосхилом, знову не дістало її полум’ям, пролитим з неба. Вона пересунулася на другий бік каменю, лише для того, щоб пересвідчитися: воно не мало сенсу. Сонце стояло в зеніті, кам’яний гриб практично не давав уже тіні. Вона притиснула долоні до скронь, а ті рвалися від болю.

Розбудили її дрижаки, що били усім її тілом. Вогниста куля сонця втратила сліпучу золотистість. Тепер, ставши вже нижче, висячи над зубчастими, пошарпаними скелями, стала вона помаранчевою. Спека помітно зменшилася.

Цірі важко сіла, роззирнулася навколо. Головний біль стих, припинив засліплювати. Вона обмацала голову й пересвідчилася, що сонце спалило й висушило струп на скроні, перетворивши його на тверду слизьку шкарлупу. Втім, усе ще боліло в неї все тіло: здавалося, що немає на ньому живого місця. Вона відхаркнула, скрегочучи піском на зубах, спробувала сплюнути. Безрезультатно. Сперлася спиною на грибоподібний камінь, усе ще гарячий від сонця. Нарешті припинило палити, подумала вона. А тепер, як сонце схилилося на захід, можна витримати, та скоро настане…

Настане ніч.

Вона здригнулася. Де я, клятий дияволе, зараз є? Як я маю звідси вийти? Й куди? В який бік я маю йти? А може, не рухатися з місця, може, чекати, поки мене знайдуть? Адже стануть мене шукати. Ґеральт. Йеннефер. Адже не залишать мене саму…

Знову вона спробувала сплюнути, й знову не вийшло. Й тоді вона зрозуміла.

Спрага.

Пам’ятала. Як вже втікала, відчувала спрагу. Біля луки сідла чорного коня, на якому вона мчала до Вежі Чайки, була дерев’яна фляга, вона це точно пам’ятала. Але тоді не могла вона ту ані зняти, ані відчепити, не мала часу. Й тепер фляжки не було. Нічого не було. Нічого, окрім гострого розжареного каміння, окрім струпу, що стягував шкіру на скроні, окрім болю у тілі й у пересохлій горлянці, яку вона не могла змочити навіть слиною.

Я не можу тут залишатися. Я мушу піти й знайти воду. Якщо я не знайду воду, я загину.

Вона спробувала піднятися, ранячи пальці об кам’яний гриб. Устала. Зробила крок. І зі скавчанням звалилася навкарачки, скрутилася у сухому блювотному спазмі. Відчула корчі й запаморочення такі великі, що їй знову довелося набувати лежачої позиції.

Я безсила. Й сама. Знову. Всі мене зрадили, кинули, полишили саму. Так, як колись…

Цірі відчула, як невидимі кліщі стискають їй горло, як до болю зводить судомою м’язи на щелепах, як починають тремтіти пошерхлі губи. Немає нічого паскуднішого, аніж чародійка, яка плаче, — пригадала вона собі слова Йеннефер. Але ж… Але ж ніхто мене тут не побачить… Ніхто…

Вона згорнулася у клубок під кам’яним грибом, захлипала, заревіла страшним сухим плачем. Без сліз.

Коли підняла спухлі повіки, а ті противилися цьому, то впевнилася, що спека стала лагіднішою, а донедавна жовте небо набуло властивого для нього кобальтового кольору, який, на диво, був навіть пронизаний тонкими білими пасмами хмар. Сонячний диск почервонів, опустився ще нижче, але й надалі скидав на пустелю хвилі пульсуючого жару. А може, жар той бив від нагрітого каміння?

Вона всілася, констатувавши, що біль у черепі й у побитому тілі припинив докучати. Що тепер він був нічим, порівняно із судомами в шлунку й жорстоким, таким, що змушував її кашляти, із деренчанням у пересохлому горлі.

Не піддаватися, подумала вона. Не можна піддаватися. Так як у Каер Морені, треба встати, треба подолати, перемогти, задавити в собі біль і слабкість. Треба встати й іти. Тепер, принаймні, я знаю напрямок. Там, де тепер сонце, там захід. Я мушу йти, мушу знайти воду й щось попоїсти. Мушу. Інакше я загину. Це пустеля. Я залетіла в пустелю. Те, у що я увійшла у Вежі Чайки, це був магічний портал, чародійське устаткування, за допомогою якого можна переноситися на велику відстань…

Портал у Тор Лара був дивним порталом. Коли вона забігла на останній поверх, то не було там нічого, навіть вікон, тільки голі, вкриті грибком стіни. Й на одній раптом запалав правильний овал, сповнений опалесцентним світлом. Вона завагалася, але портал притягав її, кликав, майже запрошував. І не було іншого виходу, аніж отой палаючий овал. Вона заплющила очі й увійшла в нього.

А потім були сліпуче сяйво й безумний вир, подмух, що забивав дихання і стискав ребра. Пам’ятала вона політ серед тиші, холоду й пустки, а потім знову сяйво й повітря, яким вона захлиналася. Угорі була блакить, а внизу розпливчаста сірість.

Портал викинув її у польоті, наче скопа, що скидає занадто важку для неї рибу. Коли ж вона гепнулася об каміння, то втратила притомність. Не знала, як надовго.

Я читала в храмі про телепорти, згадала вона, витрушуючи з волосся пісок. У книжках описувалися телепорти неналаштовані чи хаотичні, які несуть невідомо куди й викидають невідомо де. Портал у Вежі Чайки був, напевне, таким. Викинув мене на краю світу. Ніхто не знає де. Ніхто не стане мене тут шукати й ніхто не знайде. Якщо я тут залишуся, то помру.

Вона встала. Мобілізуючи всі сили, притримуючись за камінь, зробила перший крок. Потім другий. І третій.

Ті перші кроки дали їй зрозуміти, що пряжки на правому чоботі зірвано й що халява, яка раз за разом спадає, робить неможливим пересування. Вона всілася, цього разу цілеспрямовано, не вимушено, зробила ревізію одягу та реманенту. Концентруючись на тих діях, забула про змореність і біль.

Першою річчю, яку вона знайшла, був кортик. Вона забула про нього, піхви пересунулися назад. Поряд із кортиком, на паскові, як завжди, був невеличкий капшук. Презент від Йеннефер. Де містилося те, що «завжди повинна мати при собі дама». Цірі розв’язала мішечок. Звичайний набір для дами аніскільки не полегшував становища, в якому вона опинилася. Капшук містив черепаховий гребінь, універсальний ножик-пилочку для нігтів, запакований тампон з лляної тканини й жадеїтову коробочку із мастилом для рук.

Цірі відразу змазала мастилом спечене обличчя і вуста й