Стівен Кінг - Ярмарок нічних жахіть

відчуття — майже певність, — що у вашому житті, та й в усьому людському бутті загалом, є… є щось, скажімо, глибше, ніж ви гадали раніше. Та це швидко мине.

— Але якщо все буде так само, без жодного шансу на покращення, то чому ж ми тут?

Гарріс стиснув долоню в кулак і вдарив ним по трубі пневмопошти, що нависала прямісінько над кошиком для брудної білизни. Труба захиталася.

— КЛІЄНТ ХОЧЕ ЗНАТИ, ЧОМУ МИ ТУТ! ХОЧЕ ЗНАТИ, ДО ЧОГО ЦЕ ВСЕ!

Білл зачекав. Нічого не трапилося. Гарріс поклав руки на стіл.

— Коли Йов теж захотів дізнатися це, містере Андерсе, Господь запитав у Йова, чи був той присутнім, коли він — Бог — створював світ. Гадаю, вам не дуже допомогла ця відповідь. Тож вважаймо питання закритим. Як ви хочете вчинити? Обирайте двері.

Білл подумав про рак. Про біль від раку. Знову пройти через це… хіба що він не пам’ятатиме, що вже проходив через таке. У цьому суть. Припустімо, що Айзек Гарріс каже правду.

— Жодних спогадів? Жодних змін? Ви впевнені? Звідки вам знати?

— Тому що це завжди та сама розмова, містере Андерсоне. Щоразу, з кожним з вас.

— Я Ендрюс! — заволав Білл, дивуючи їх обох. А потім, уже тихішим голосом, додав: — А якщо я спробую, по-справжньому спробую, то певен, що мені вдасться втримати в пам’яті хоча б щось. Хай навіть це буде лише випадок із мізинцем Майка. І, можливо, навіть однієї зміни буде достатньо, щоб… Я не знаю…

Повести Еннмарі в кіно замість тієї грьобаної вечірки, як щодо цього?

— За народними повір’ями, — каже Гарріс, — кожна душа перед народженням знає всі таємниці буття, смерті й цілого Всесвіту. Але потім, перед самою появою на світ, до неї схиляється ангел і, приклавши пальця до вуст немовляти, шепоче: «Тссс». — Гарріс торкнувся губного жолобка. — Згідно з легендою, це знак, залишений янголом. Такий є в кожної людини.

— Ви коли-небудь бачили янгола, містере Гаррісе?

— Ні, та одного разу я бачив верблюда. У зоопарку в Бронксі. Обирайте двері.

Приймаючи рішення, Білл пригадав історію, яку читав у середній школі — «Суджена або тигр»[119]. Рішення, яке мав прийняти він сам, зовсім не таке складне.

«Я мушу запам’ятати хоча б щось, — говорить він сам собі, відчиняючи двері, які повертали його до життя. — Хоча б щось».

Біле світло повернення огорнуло його.

***

Лікар, який зрадить республіканцям і восени проголосує за Едлая Стівенсона[120] (дружина про це так ніколи й не дізнається), нахиляється вперед, наче офіціант, що подає їжу на таці, і встає, тримаючи голого малюка за п’ятки. Він добряче ляскає хлопчика по дупці — і той верещить.

— У вас здоровий хлопчик, місіс Ендрюс, — каже лікар. — На вигляд важить близько семи фунтів. Мої вітання.

Місіс Ендрюс бере дитину на руки. Цілує його вологі щоки та брови. Вони назвуть його Вільямом, на честь дідуся по татовій лінії. І коли настане двадцять перше століття, йому все ще буде під п’ятдесят. Яка п’янка думка. Вона тримає на руках не просто нове життя, а цілий всесвіт можливостей. «Нема нічого прекраснішого», — думає вона.

З думками про Сурендру Пателя

Ур

Один мій близький друг, Ральф Вічинанца, котрий продавав права на публікацію моїх книжок у багатьох зарубіжних країнах, мав звичку приходити до мене з цікавими ідеями якраз у слушний час — тобто коли в мене було «вікно» між проектами. Я ніколи особливо не обговорюю з людьми те, над чим у поточний момент працюю, тому в нього, напевно, був спеціальний радар на такі штуки. Це він запропонував мені спробувати перо й написати роман для публікації частинами, як це робив Чарльз Діккенс, і так зрештою виникла «Зелена миля».

Ральф подзвонив невдовзі по тому, як я закінчив першу чернетку «Історії Лізі», якраз коли я чекав, поки та книжка трохи влежиться (перекладаю: бив байдики). Він сказав, що компанія «Amazon» запускає «Kindle» другого покоління й сподівається, що якийсь письменник, автор нефігових бестселерів, підсобить їхньому піар-відділу та напише оповідання, в якому елементом сюжету буде електронна книжка «Kindle». (Такі довгенькі художні й нехудожні твори згодом здобули назву «Сингли Кіндла».) Я Ральфу подякував, але сказав, що не зацікавлений — з двох причин. По-перше, я ніколи не вмів писати на вимогу. А по-друге, свого імені я не позичав на всілякі комерційні потреби відтоді, як знявся в рекламі «American Express», а то було досить давно. Господи Ісусе, ви хоч знаєте, яка то була химерія? Мене в смокінгу змусили позувати на тлі намальованого замку з опудалом ворона на плечі. Один друг мені потім сказав, що я був схожий на круп’є у блекджеку з пташкою-фетишем.

«Ральфе, — сказав я. — «Кіндл» — це чудово, я своїм не натішуся. Але торгувати обличчям задля Амазону мені не цікаво».

Та все ж ця ідея запала мені в душу, бо я завжди був фанатом нових технологій, особливо тих, що пов’язані з читанням та писанням. Одного дня, невдовзі після того дзвінка від Ральфа, задум цього оповідання таки з’явився — під час ранішньої прогулянки. І такий він був крутий, що я просто не міг його не втілити на письмі. Ральфу я нічого не сказав, та коли оповідання вже виникло, я надіслав текст йому і сказав, що «Кіндл» може використати його для своїх рекламних потреб, якщо буде таке бажання. Я навіть сходив на той захід і трохи почитав.

Потім я вигріб трохи лайна від спільноти літераторів, яка добачила в цьому, що я продався бізнесу, але, кажучи словами