Урсула К. Ле Гуїн - Сказання Земномор'я

величезній кухні… Втім, за час своїх мандрівок по Земномор'ю він не раз зустрічався з жінками і виявив, що йому з ними так само легко, як з тваринами. Жінки зазвичай продовжували займатися своїми справами, не звертаючи на нього особливої уваги, якщо тільки він їх не лякав. І він намагався ніколи цього не робити. У нього не було ні бажання, ні причини лякати їх. Вони ж не були чоловіками.

— Свіженький сиру не хочете? Дуже добре на сніданок! — Вона глянула на нього і тут же відвела очі, не відповівши на його погляд. Ніби тварина, або кішка, вона придивлялася до нього обережно, без виклику. До речі, кіт в будинку був, великий, сірий; сидів собі біля вогнища, підібравши лапки, і дивився на вугілля. Іріотх прийняв з рук жінки миску з сиром і ложку і сів на ту ж лавку, що і вчора. Кіт тут же стрибнув до нього, замуркотів і став тертися об плече.

— Ні, ви тільки подивіться на нього! — здивувалася Гифт. — Він же у нас ні до кого не підходить!

— Це він просто сиром цікавиться.

— А може, свого чує?

Іріотх промовчав. У товаристві цієї жінки і її кота йому було дивно тепло і затишно. Він прийшов в хороший будинок!

— На вулиці холод! — повідомила йому Гифт. — З ранку вся стежка обледеніла. А ти як, пане мій, сьогодні далі підеш?

Повисло незручне мовчання. Іріотх зовсім забув, що повинен відповідати за допомогою слів.

— Я б залишився, якби можна було, — ніяково вимовив він. — Тут би залишився.

Він помітив її усмішку, але все ж було видно, що вона коливається. Помовчавши, вона все ж сказала:

— Ну що ж, будь ласка, пане мій, але тоді мені доведеться запитати: ти мені хоч трохи заплатити зможеш?

— О так, звісно! — зніяковів він, скочив і прокульгав в ту кімнату, де спав, щоб взяти свій дорожній мішок. Звідти він дістав монетку і простягнув її господині. Це була маленька енладська золота монетка з королівською короною.

— Мені тільки щоб на їжу та на паливо вистачило… — вибачаючись, пояснила Гифт. — А торф'яні брикети тепер стали такими дорогими… — Вона глянула на монетку, яку він сунув їй в руку, і розгублено охнула. Він тут же зрозумів, що зробив помилку. — Ой, пане мій! Та ніхто в селі золоту і розміняти не зможе! — Якийсь час вона дивилася прямо на нього. Потім раптом розсміялася. — У нас хоч зі всіх жителів гроші збери, і то вони справжній золотий не розміняють! — Значить, все-таки все було в порядку, хоча слово «розміняти» наполегливо продовжувало звучати у нього в вухах.

— Але ж і я її ні на що не розмінював, — сказав він, але зрозумів, що вона-то мала на увазі щось зовсім інше. — Прости мене, господине, — сказав він. — Ну а якщо б я, скажімо, залишився у тебе на місяць або на всю зиму, тоді цього було б достатньо? Адже мені все одно потрібно десь жити, поки я буду ваших тварин лікувати.

— Тоді заховай свою монету подалі, - сказала Гифт, знову розсміявшись, але вже зовсім по-іншому, і безтурботно махнувши рукою. — Якщо зможеш худобу вилікувати, господарі тобі заплатять, тоді ти мені боржок і віддаси. Можеш вважати, що дав мені цю монету в заставу, якщо хочеш, але тільки заховай її поки що, пане мій! У мене навіть голова паморочиться, коли я на неї дивлюся. Та й Беррі мій… — почала було вона і замовкла, бо в дверях разом з клубами морозного повітря з'явився сухорлявий, молодий ще чоловік, що рухався дещо невпевнено. — Беррі, цей пан буде жити у нас і лікувати тутешню худобу. Та ворушися ти! Між іншим, він мені заставу дав. Так що ти будеш спати он там, за каміном, а він — в твоїй кімнаті. - І вона повернулася до Іріотха. — Це мій брат Беррі, пане.

Беррі вклонився і пробурмотів щось невиразне. Очі його дивилися тупо. Здавалося, він чимось одурманений або отруєний. Коли він знову вийшов з кімнати, жінка підійшла до Іріотха і сказала тихо, але твердо:

— Беррі взагалі-то непоганий, тільки п'є сильно, весь наскрізь спиртним просочився. Винище йому всі мізки з'їло, а також — майже все добро в нашому домі. Так що, пане мій, сам розумієш: краще тобі сховати гроші туди, де їх Беррі знайти не зможе! Шукати гроші він, мабуть, не стане, але вже якщо побачить, тоді пиши пропало! Та він часто і не розуміє, що робить.

— Так, — сказав Іріотх, — я розумію. А ти — добра жінка. — Йому здавалося, що Гифт говорить не про брата, а про нього, про те, що це він не розуміє, що робить. І прощає його. — І добра сестра. — Подібні слова були для нього абсолютно незвичними, він ніколи раніше не вимовляв таких слів, вони навіть в голову йому не приходили. На мить він навіть подумав, що вимовляє їх на мові Творення, але це було неможливо: говорити цією мовою вголос він права не мав. А Гифт у відповідь тільки знизала плечима і похмуро посміхнулася.

— Мені часом цьому дурневі просто голову відірвати хочеться, — сказала вона незле і повернулася до своєї роботи.

Іріотх поняття не мав, наскільки він змучений та втомився, поки не опинився в цьому будинку. Весь день він просидів біля вогнища у товаристві сірого кота, занурившись в напівдрімоту, а Гифт снувала туди-сюди, займаючись звичними справами, і кілька разів пропонувала йому поїсти — то була грубувата і досить убога їжа, але він з'їдав все, з'їдав повільно, насолоджуючись кожним шматком. З настанням вечора її братик знову пішов, і вона сказала, зітхнувши:

— Ну ось, тепер він заново рахунок в таверні відкриє: все село вже знатиме, що у нас постоялець є. Але це я не до того, пане мій, що ти винен у чомусь…

— Та ні, - заперечив Іріотх, — я, звичайно ж, винен! — Але вона на нього не сердилась, та й сірий кіт теплим боком прихилився до його стегна і спав. І котячі сни проникли в його душу — низинні луки, де він розмовляв з тією коровою, якісь затягнуті пеленою сутінків місця… Кіт ковзнув туди, і Іріотх раптом відчув запах і смак молока, і його охопило якесь глибоке, пронизливо ніжне почуття. А ось почуття провини зникло зовсім, залишилося лише відчуття цілковитої невинності. І ще там не було ніякої необхідності в словах. І вже там би вони його