Урсула К. Ле Гуїн - Сказання Земномор'я

просто дивовижно: як у казкарів, коли вони розповідають всякі історії про героїв старовини або про Повелителя драконів. То, може, він сказитель або співак? Та ні, він же про ящур говорив!

— Так, худоба хворіє, і сильно хворіє!

— Що ж, можливо, я зумію допомогти вашим тваринам.

— То ти знахар, пане мій?

Він кивнув.

— Ой, оце вже в селі зрадіють! Ящур-то у нас прямо-таки косить худобу.

Гість промовчав, але Гифт так і відчувала, як тепло поступово розслабляє його тіло і душу.

— Ти ноги до вогню простягни, — ласкаво порадила вона йому. — У мене десь були старі чоловікові черевики… — Їй нелегко було вимовити ці слова, але коли вона їх вимовила, їй теж відразу стало легше, наче і її теж внутрішньо звільнили. Цікаво, між іншим, для чого вона так довго зберігає старі черевики Брена? Беррі вони були надто малі, а їй самій дуже великі. Весь одяг Брена Гифт давно роздала, а ось черевики чомусь залишила. Дивно? Може, якраз для цього незнайомця? Все повертається на круги своя, якщо терпіння мати, думала вона. — Я їх розшукаю та в порядок приведу, може, вони ще тобі згодяться, — сказала вона. — Твої зовсім розвалилися, пане мій.

Він швидко на неї глянув. Очі у нього були великі, темні і незрозумілі, як у коня; і прочитати що-небудь у них вона не змогла.

— Чоловік помер, — пояснила вона. — Два роки тому. Від болотяної лихоманки. Тут її і тобі остерігатися доведеться. Вода тут гнила. А я з братом живу. Він в село пішов, в таверну. Ми з ним молочних корів тримаємо. Я сир роблю. У нас тут трава дуже хороша, — і вона особливим чином склала пальці — від пристріту. — Я своїх корів поруч з будинком тримаю. На далеких пасовищах ящур прямо лютує. Може, як справжні холоди настануть, йому і кінець прийде?

— Навряд чи. Швидше, він встигне всіх тварин тут знищити, ніж сам від холоду загине, — сказав гість. Голос у нього звучав дещо сонно.

— Мене Гифт звуть, — сказала вона. — А мого брата Беррі.

— Хороші імена — Дар і Ягідка. А я — Чайка, — представився він, помовчавши, і вона зрозуміла, що це ім'я він тільки що придумав, і що воно йому зовсім не підходить. Та й взагалі все в ньому якось не пасувало одне до одного, як не старайся, а цілісного враження не виходило. І все ж ніякої недовіри до нього Гифт не відчувала. Їй з ним було легко і просто. Він явно не бажав їй зла. І він, схоже, був добрий — адже як добре говорив про тварин! Напевно запросто з ними спільну мову знаходить. Та й сам він чимось на звірка схожий, чи на пораненого звіра, якому потрібен захист, та тільки він попросити про це не може.

— Підемо, — сказала вона, — а то ти прямо тут заснеш. — Він слухняно пішов за нею в кімнату Беррі, що являла собою, власне, клітку, відгороджену у одному з кутів будинку. Собі Гифт влаштувала кімнатку за грубкою. Беррі, звичайно, з'явиться п'яним, думала вона, так що можна йому матрац прямо на підлогу біля вогнища постелити. А цей бідолаха нехай хоч одну нічку відпочине по-людськи. Може, він ще і гріш або два їй залишить. Гифт в ті дні страшенно не вистачало грошей.

Він прокинувся, як завжди, у Великому Будинку, і ніяк не міг зрозуміти, чому стеля такиа низька, а повітря, хоча і свіже, пахне якоюсь кислятиною, і чому за стіною бекають вівці і мукають корови? Деякий час довелося полежати абсолютно нерухомо і поступово повернутися в ЦЕ інше життя, в це інше місце, в будинок цієї іншої жінки. І ще він ніяк не міг згадати своє нове ім'я, хоча вчора ввечері назвав його — і телиці, що вивела його на дорогу, і жінки, що його прихистила. Своє Істинне ім'я він пам'ятав, але від цього пуття не було ніякого; це ім'я не варто називати ніде. І ще він пам'ятав довгий шлях по чорних, залитих лавою стежках, круті схили гори і велику зелену країну, що розкинулася раптом перед ним, порізана річками і річковими рукавами, в яких на сонці так і виблискувала вода. Як дув холодний вітер, свистів в очеретах, і молода корова вела його в село, без кінця переходячи вбрід холодні річки і струмки… А потім Емер відкрила перед ним двері свого будинку. Він одразу впізнав її справжнє ім'я; глянув їй в обличчя і відразу зрозумів. Однак довелося називати її інакше, ага, Гифт, та й не можна було йому, незнайомцю, відразу назвати її Істинним ім'ям… Ось ще добре б згадати, яким ім'ям він сам назвався! Називатися Іріотхом він не повинен, хоча він дійсно Іріотх. Але, можливо, з часом він стане зовсім іншою людиною і буде зватися інакше. Ні, це неправильно; він повинен бути самим собою. Ноги у нього нили від довгої ходьби, а зранені підошви так боліли, що до них було годі торкнутися. Зате ліжко було хороше! З периною, тепле, і не потрібно було негайно вставати і поспішати кудись, так що він ще трохи поспав, забуваючи уві сні, що він Іріотх і що йому потрібно від цього позбавлятися.

Коли все ж довелося встати, то він ніяк не міг згадати, скільки йому зараз років. Він довго вивчав свої руки, намагаючись зрозуміти, чи не сімдесят йому, хоча виглядав він як і раніше за сорок, зате відчував себе на всі сімдесят п'ять, та й рухався, як старий, — стогнучи. Одягнувся він насилу; після стількох днів ходьби одяг був жахливо брудний. Біля стільця він виявив цілком міцні черевики і в'язані шерстяні шкарпетки. Він натягнув шкарпетки на понівечені стерті ноги і прокульгав в кухню. Емер стояла біля великого таза і віджимала щось важке, загорнуте в ганчірку.

— Велике дякую за шкарпетки і черевики, — сказав він і, завдяки подяці за цей дар, згадав, що таке значення її імені, але говорити про це не став, тільки додав ласкаво: — Господиня!

— Будь ласка, — відгукнулася вона, витрусила сир з ганчірки в простору глиняну миску і витерла руки об фартух. Він зовсім нічого не розумів в жінках. І не жив з ними в одному будинку з десяти років. А тоді, з дитинства, він цих жінок навіть боявся, тому що вони вічно кричали, щоб він забирався геть і не крутився під ногами, — все це було колись давним-давно на