Урсула К. Ле Гуїн - На інших вітрах

class="p1">Наступним на сходні ступив Онікс; він досить стримано і дуже церемонно привітався з Майстром Заклинань, а потім повернувся до людини на прізвисько Гембл, що, як відомо, означає «ризик».

— Так, значить, ти тепер у нас Майстер Вітрів, так? — запитав Онікс, і, коли Гембл розсміявся і ствердно кивнув, Онікс міцно обняв його і сказав: — І відмінний Майстер, треба визнати! — Вибачившись перед Лебанненом, він відвів Гембла в сторонку і про щось швидко переговорив з ним; обличчя в обох при цьому були схвильовані і досить похмурі.

Лебаннен махнув рукою іншим пасажирам, запрошуючи їх зійти на берег. Кожного, хто ступав на причал, він тут же представляв двом Майстрам Рока — Бранду Заклинателю і Гемблу Вітродувові.

На більшій частині островів Архіпелагу люди не торкаються один одного долонями в знак вітання, як це з давніх-давен заведено на Енладі і інших Енладських островах; вони лише кланяються, тримаючи перед собою обидві долоні відкритими, немов роблячи підношення. Але, коли зустрілися Іріан і Заклинатель, жоден з них не тільки не поклонився, але і взагалі ніякого привітального жесту не зробив. Вони просто на мить завмерли один навпроти одного, опустивши руки донизу.

Принцеса ж привітала зустрічаючих глибоким, витонченим реверансом.

Тенар привіталася з Заклинателем абсолютно спокійно, вітаючи його традиційним жестом, як і він її.

— А це та сама Жінка з Гонта! Дочка нашого Верховного Мага, Техану, — сказав Лебаннен Заклинателю. Техану ледь помітно кивнула і привітала чарівника тим же традиційним жестом, що і Тенар. Однак він на привітання не відповів. Він довго і уважно дивився на дівчину, потім видав якийсь дивний звук, ніби поперхнувся, і понуро, наче вона його вдарила, відступив назад.

— Пані Техану, — сказав Гембл, швидко виходячи вперед і стаючи між нею і Заклинателем, — ми раді вітати тебе на острові Рок. Ласкаво просимо! Нехай славляться довіку твій батько і твоя мати! А також і ти сама. Сподіваюся, подорож була приємною?

Техану, здивовано подивившись на нього, зніяковіла і швидше присіла, ніж вклонилася, ховаючи своє обличчя, але все ж примудрилася прошепотіти більш-менш задовільну відповідь.

Лебаннен, обличчя якого в цю мить найбільше нагадувало бронзову маску, спокійно і неквапливо відповів за неї:

— Так, Гембл, подорож наша була дуже приємна, хоча кінець її все ще здається мені не зовсім зрозумілим. Ну що, чи не прогулятися нам тепер прямо через місто, а? Ти як, Тенар?.. Техану?.. принцеса?.. Орм Іріан? — Він подивився на кожну з жінок, вимовляючи її ім'я, а ім'я останньої вимовив особливо голосно і чітко.

І рушив у дорогу першим, разом з Тенар, інші пішли за ними, причому Сесеракх, ледь зійшовши з корабля на пристань, рішуче зняла свої нескінченні червоні покривала. Гембл йшов поруч з Оніксом, Олдер — з Сеппелом. Тослу залишився на кораблі. Останнім, хто покинув пристань, був Бранд-заклинатель. Він йшов один, позаду всіх, важко ступаючи.

Тенар не раз розпитувала Геда про Гай, їй подобалося слухати, як він описує його.

— З першого погляду він здається звичайнісіньким гайком, — говорив він. — Не дуже великим. Поля підступають до самого узліссях з півночі і зі сходу, а з півдня його оточують пагорби. І ще іноді з заходу… Він ж не стоїть на місці. Загалом, виглядає він звичайно. Але чомусь притягує до себе увагу. Але часом, якщо дивитися на нього з вершини Пагорба, він здається справжнім лісом, якому кінця-краю не видно. Намагаєшся визначити, де ж цей ліс закінчується, а не можеш. Він простягається далеко на захід… А коли просто йдеш по Гаю, то він знову стає звичайнісіньким гаєм, хоча дерева в ньому такі, яких більше ніде не зустрінеш. Високі, з бурими стовбурами, чимось схожі на дуби або на каштани.

— А як вони називаються?

— Архади, — з посмішкою відповідав Гед. — На мові Творення це означає просто «дерева». Їх листя жовтіє і опадає не все відразу, а лише деяке, так що листя там змінюється впродовж сезону, і в будь-який час року серед зеленого листя зустрічаються і жовте, так що листя там завжди ніби підсвічене золотом. Навіть в похмурий день ці дерева ніби самі випускають сонячне світло. Та й вночі під ними ніколи не буває абсолютно темно. У темряві їх листя мерехтить і світиться, як зірки або місячне світло. Там ростуть і звичайні дерева: верби, дуби, ялини та інші, але якщо зайти глибше, то там в основному лише «Архади» залишаються. Їхнє коріння сягає в землю глибше, ніж коріння самого острова. Деякі з цих дерев справді великі, але є і більш тонкі, а ось упалих від старості дерев там майже не зустрічається, як і молодих пагонів. Вони живуть довго, дуже довго… — Коли Гед говорив про дерева, голос його завжди ставав тихим і мрійливим. — Можна йти і йти в їх візерунчастій тіні, яку відкидає на землю листя, але так і не дійти до кінця лісу.

— Але хіба Рок — настільки великий острів? — питала Тенар.

І Гед, поблажливо посміхаючись, говорив:

— Той ліс, що росте на схилах гори Гонт, — це продовження Гаю, Великого Лісу. Як і всі інші ліси, втім.

І тепер знаменитий Гай був прямо перед нею! Слідуючи за Лебанненом, вони вже проминули місто, пройшовши по його звивистих вулицях і зібравши по шляху цілу юрбу дорослих і дітей, які вийшли подивитися на свого короля і привітати його. Цей веселий ескорт поступово відстав, і подорожні вийшли на путівець, який між огорож і селянських полів вів прямо на вершину Пагорба Рока, поступово перетворюючись на звичайну стежку.

Про цей Пагорб Гед їй теж розповідав. Там, говорив він, будь-яка магія отримує особливу силу, і там розкривається справжня сутність всіх людей і речей. «Там, — сказав він одного разу Тенар, — наша магічна премудрість і Стародавні Сили Землі зустрічаються і зливаються воєдино».

Вітер ворушив вже побурілу траву на Пагорбі. Якесь юне осля ще на зовсім пряменьких ніжках носилося галопом по стерні, весело помахуючи хвостиком. Стадо корів слід у слід неквапливо брело вздовж огорожі, перетинаючи невеличкий струмок. А попереду виднілися дерева — темні, тінисті.

Перебравшись слідом за Лебанненом через перелаз і пройшовши по маленькому містку, вони виявилися на залитому сонцем лузі біля початку Гаю. Маленький будиночок притулився біля струмка. І раптом Іріан, не звертаючи уваги на своїх супутників, щодуху кинулася до цього будиночка прямо через луг, по пожовтілій траві, і так ніжно погладила одвірок, як гладять після довгої розлуки улюбленого коня або собаку.

— Дорогий мій будиночок! —