Агафангел Юхимович Кримський - Андрій Лаговський

чтобы мы не оттопыривали губы, но понимали этот предмет во всей ясности, нам предлагается начальство. Отличие его от отечества в том, что отечество называет нас просто детьми, начальство же нередко присоединяет к этому эпитет: «курицыны».

Професор з мимовільним усміхом виписав цю російську тираду до себе в свою українську статтю і, гортаючи Щедріна далі, витягав звідти ще інші потрібні йому матеріали.

Якого патріотизму бажають од нас? — іронізував Щедрін у другому місці. — А вже ж не інакше, як покірного, слухняного, не такого, що хоче самостійно міркувати: бо «чем меньше развит человек, тем более способен он быть патриотом. Так обратимся же к ним, к этим непочатым, неиспорченным (но припахивающим) русским силам, которые не знают ни превратных толкований, ни ватерклозетов, ни конституций, ничего занесенного к нам с гнилого Запада… Всякий вновь родившийся человек есть уж патриот, а так как новорожденный не грубит, не возражает, а только портит пеленки, то надо думать, что выше этого патриотизма не может существовать». Коли державі грозитиме якась біда, війна, чи що, тоді начальство само подбає, щоб той патріотизм зробився силою активною, та й само накаже, в якій мірі треба того патріотизму виявити. «Патриотизм врожден — следовательно, он всегда налицо, следовательно, его можна вызвать на сцену во всякую минуту, когда в нем есть надобность. Все равно, как графин с водкой. Покуда нет в водке надобности, графин стоит в шкафу; как только есть надобность, графин ставится на стол, наливается рюмка или две, а затем водка опять препровождается в шкаф, а рюмки выполаскиваются и вытираются, чтобы не воняли. Вот краткий, но немудрый кодекс, которым руководятся теоретики народного обезличения».

Лаговський узяв виписав ще й оцей уступ та й далі знов шукав того, чого йому треба.

Чи повік доведеться терпіти знущання реакційного правління над людською волею? — питалися передові великоруси за казеннонаціоналістичних часів Олександра ІІІ-го. — Ні, не повік, — одповідав хоч би той самий Щедрін своїм убивчоіронічним способом, бо «как ни запуганы умы, но потребность освободить душу от обязанности вникать в таинственный смысл начальственного выражения «курицын сын» настолько сильна, что способна изменить и самый взгляд на значение Угрюм-Бурчеева».

Але всякі такі пророкування не могли не викликати в думці Лаговського одну сумну свідомість: що й за його часів справа не стоїть інакше. «Адже ж і досі в нас хіба не те саме?!» — думав професор математик ніби якусь нову для себе думу.

І от що з ним сталося: од історії реакційних часів Олександра III він щодня все більше та й більше привертався думками до сучасності, про яку він за наукою вхитрювався досі якось ніби забувати або принаймні заплющувати на неї свої очі. І зневір’я брало його, як згадував він про те, що діється. Темрява… гніт… народові дихати не вільно… Та коли ж справді надійде в Росії революція?.. Чи швидко російські народи захотять скинути ярмо деспотизму?! Чи швидко?! Коли!!

І отак замість наукового студіювання раптом налітало на недужного Лаговського сильне бажання кинутися самому в життєву політичну боротьбу, закликати всіх до бою з гідрою бюрократичного деспотизму, піднімати народ до повстання, власноручно метати самому терористичні бомби, коли ніщо не поможе… Кулаки стискалися, зуби зціплялися з ненависті, нерви тремтіли…

Тільки ж то все були самісінькі поривання, мов безсиле тріпотіння крил у підбитої пташини, яка нікуди линути й не може. Лаговський сам знав гаразд, що нікуди дальш од бажань та мрій він, недужий і слабий, не піде. Та проте нерви тремтіли; ненависть палала; він весь хворобливо хвилювався. Раз збудоражена нервова система не скоро заспокоювалася.

Сталося хворобливій людині те, що й повинно було статися. Лаговський зачав знов губити сон. Умлівання частішали. Організм чувся знеможеним. Знову зачиналася нервова прострація. І ото знов тоді над розумом і над громадянськими почуттями брало гору своє суб’єктивне горе, і серце стогнало: «Ти — сам»…

… А серпень одходив. Наближавсь академічний рік.

V

Вернувся з літнього одпуску із села слуга Лаговського Федір, його незмінний вірний «лічарда», як то кажуть стилем московських лубочних лицарських повістей. Приїхав він уранці саме після такої ночі, коли професорові не пощастило заснути ані на годину. У Федора був свій власний ключ од дверей, і він увійшов до хати, не дзвонячи в дзвоник. Лаговський лежав у постелі.

Федір аж злякавсь, як поглянув на свого схудлого, зблідлого, зчорнілого «панича», що сумно подивився на нього з ліжка та й ледве кліпнув очима на Федорове привітання.

А ще більше злякався Федір, коли був одійшов та й, знову ввійшовши в хату трохи пізніш, побачив, що його «панич» уже був підвівся, одягся, а тепер сидить за столом непритомний, схиливши голову та обличчя на стіл — і не дихає. Щоправда, попирскавши на нього водою, Федір легко одволодав його і привів до пам’яті. Але зараз-таки після того, не гаючи часу і нічого не кажучи Лаговському, Федір побіг до одного відомого московського доктора-професора, з яким Лаговський мав декотру знакомість, стріваючися з ним іноді на університетських професорських радах. Той професор медик був людина доволі легкодумна, з типу безжурних bonvivant'ів[58], з тих, що, мовляв, і самі собі в вічі наплюють, і рідного батька з кашею з’їдять. Та в усякім разі ставився він до Лаговського прихильненько; а медик був з нього справді гарний.

— Панич мій во цвіту літ погибають! — трагічно заявив Федір докторові-професорові на перші його питання. Той не міг не осміхнутися з того виспренно книжного «во цвіту літ» і не зовсім повірив Федорові, тільки ж будь-що-будь не забаривсь і поїхав до Лаговського заразісінько.

— Знаєте, колего, що я вам порадив би накраще? — сказав він з добродушною іронією, як переслухав Лаговського. — Погоїтися вам випадало б за всіма правилами науки. Вночі — спати… бо ніч — для спання, а не для сидіння за книжками; лягати — з курми, а вставати — з першим променем сонця. На якийсь час треба було б зовсім не працювати розумом, закинути всі книжки к чорту і к його високошановній любій мамі. Треба регулярно пити молоко; добре б було б, коли б жити десь у горах південної Баварії на поетичному лоні природи та пити молоко осляче; не дурно ж німці кажуть, що осляче молоко вкупі з гірською поезією — правдиве джерело безсмертя… Ну, а коли нікуди в Баварію не поїдете, то й тутечки, в Москві, довго не сидіть у хаті, виходьте кожної години на свіже повітря. Особливо ж — книжки позакидайте…

Лаговський