Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

Його не було кілька хвилин, але дівчина встигла занудьгувати, хоча бачила його весь цей час. Вона похмуро дивилася на свої руки, складені на столі.

Не минуло й трьох хвилин, як відійшов Альбрехт, а до її столика вже підійшло кілька чоловіків. Вони плюхнулися на сусідні стільці. Рада гнівно подивилася на них.

- Тут зайнято! – відповіла Рада англійською.

- Не хвилюйся, пташка, ми ненадовго! Тут до нас дійшло, що ти чудова співачка! Народ заслуховується твоїми піснями! Леді Вольфрам, виходь за мене заміж, у мене є будинок, земля! Заживимо! – сказав перший чоловік.

– Чому це за тебе? Я перший до неї підійшов! Вона буде моєю! Правда, пташка? – промовив другий дихнувши їй в лице перегаром.

– Ні! Котиться звідси, поки цілі! – грубо відповіла Рада.

– Е ні! Що ти, така гарна, нам зробиш? Може, ну цей шинок, пішли до мене, заспіваєш, а я добре заплачу тобі! – криво усміхнувся перший чоловік.

- Ходімо! – підтакнув другий.

Рада розгнівано підібгала губи – вона зрозуміла, куди хилили ці п’янчуги.

Прикривши долонею рот і ніс, щоб не відчувати від них перегару, дівчина у відповідь не промовила жодного слова. Раптом на її плече лягла чиясь важка рука. Рада злякано озирнулась. Ззаду стояв невисокий чоловік міцної статури. На його пальці красувалося чарівне кільце - він був магом.

Від нього несло ще більшим перегаром. Троє чоловіків обступили дівчину. В їхніх п'яних очах вона побачила не прикриту хтивість. Це ще більше розсердило Раду. Схопившись, вона підняла руку і вигукнула:

– Лікурембо!

Її заклинання вразило одного чоловіка і того відкинуло до найближчого столика. У шинку залягла тиша.

– Я – Леді Вольфрам, ніхто не доторкнеться до мене без моєї волі! Спочатку проспіться, маги недороблені! – голосно сказала Рада рідною українською мовою.

Щойно ці слова вилетіли з її губ, дівчина злякано озирнулася. Всі довкола пильно дивилися на неї. Вона вловила зляканий погляд Альбрехта і зрозуміла - він бачив, як вона чаклувала. Але це було не головне.

Схопивши сумку, Рада кинулася між столиками до друга.

– Охорона, ловіть імперських шпигунів! – закричав хтось.

Хлопець не відразу зрозумів, що сталося. Варто йому було раз відвернутися від столика, як там з'явилися якісь чоловіки. Він занепокоївся, але не став підходити, адже вже закінчував оформляти замовлення. Через хвилину Рада виявилася чарівницею, і вони обоє влипли і мали терміново тікати.

Тепер Рада дякувала собі за те, що носить все з собою. Вибігши на вулицю, доки не наспіла стража, Рада з Альбрехтом забрали своїх коней і без оглядки помчали геть із Свейшела. І не дарма. Ще деякий час вони чули за собою шум погоні. Лише за кілька годин їм вдалося відірватися від переслідування.

Вони на ніч залишилися голодні і без даху над головою.

– Хто тебе просив розмовляти імперською мовою? Ти підвела нас обох! Хто мені твердив – говори тільки англійською?! – передражнив її Альбрехт. - А про те, що ти мені збрехала, я взагалі мовчу! Я довірився тобі, а ти виявилася відьмою!

Рада й сама була пригнічена ситуацією, що склалася. У неї не було бажання з'ясовувати стосунки і тим більше доводити, що маг і відьма – це не одне й те саме.

– Чому ти не допоміг мені тоді? Ти ж бачив, що до мене чіпляються! - ображено відповіла вона і більше з ним не розмовляла.

Цю ніч вони провели кожен у своєму сідлі, так і не промовивши жодного слова. Альбрехта сердила не ситуація, через яку їм довелося тікати, а нахабна брехня Ради. Адже вона знала, як він ставиться до чарівників. Вона обвела його навколо пальця, аби отримати його гроші. Адже без них вона не могла подорожувати.

Коли на горизонті засяяв світанок, молода чарівниця і хлопець під'їхали нарешті до якогось покинутого будинку. Принаймні, на вигляд у ньому ніхто не жив. Його дерев'яні стіни вже давно прогнили. Напевно, там встигли завестися якісь комахи.

Прив'язавши на вулиці коней, Рада з Альбрехтом зайшли всередину. У мисливському будиночку насправді ніхто не бував уже кілька років. Вони це зрозуміли по з'їдених міллю шкурах тварин. Неподалік стояв дерев'яний стіл і чотири табурети зі зламаними ніжками.

У кутку розташувався невеликий камін, сажу з якого не вигрібали вже кілька років. Ліжок тут не було, тільки лави. Оглянувши єдину кімнату поглядом, Рада озирнулася на Альбрехта.

- Сходи за хмизом, розтопимо камін!

Альбрехт вдав, що не почув її слів. Він повільно походжав по будинку, розглядаючи стіни та предмети мебелі. Дівчина здивовано подивилася на нього, але просити знову не стала.

Вийшовши з дому, вона озирнулася на всі боки. Будинок був у лісі, біля дороги. Рада швидко знайшла сухі гілки. Але ламати було незручно і боляче її ніжним ручкам. Вона скористалася заклинанням і наламала цілу горю сухостію. Повернувшись з оберемком хмизу в будинок, дівчина підійшла до каміна і почала складати його туди. Тепер, коли її таємниця була розкрита, вона вже не ховала свою магічну силу.

- Зарін! - Сказала Рада, спрямувавши долоню на гілки в каміні.