С. Дж. Тюдор - Крейдяна Людина

— Еде! — Енджі повернулась до мене, стиснувши мою ногу. — Що скажеш? Ходімо завтра на ярмарок? — І трохи захмеліло шепнула мені на вухо: — Я дозволю тобі погратися пальчиками на «Примарному потязі».

Хоч якою спокусливою була її пропозиція (поки що мені випадало встромляти пальці у її вагіну хіба що в моїй не дуже привабливій на вигляд кімнаті), я змусив себе всміхнутися.

— Так. Буде весело.

Навряд чи, але я не хотів показувати свого страху, тим паче перед Енджі та, хтозна-чому, перед Люсі, що якось дивно на мене дивилася. Мені її погляд зовсім не сподобався — ніби вона знала, що я збрехав.

У день ярмарку було спекотно. Як і тоді. Енджі дотримала свого слова. Та все ж я не мав того задоволення, на яке сподівався, хоч мені й було трохи важко йти, коли ми покинули «Примарний потяг». Але я миттю про це забув, побачивши, де саме ми вийшли. Якраз навпроти «Вальсу».

Я чомусь не помітив його раніше. Може, атракціон заступали люди, а може, я думав про щось інше, як-от про коротесеньку спандексову спідничку Енджі й те, що так вабило мене за кілька дюймів під нею.

А тепер я стояв, мов укопаний, і не міг відірвати погляду від кружляння екіпажів. Десь віддалік з репродуктора лунала пісня Бон Джові. Захоплено верещали дівчата, коли працівник ярмарку обертав екіпажі швидше і швидше.

«Кричіть, якщо хочете обертатися швидше, гівнюки».

— Агов, — до мене підійшов Гоппо і прослідкував за моїм поглядом. — З тобою все добре?

Я кивнув. Не хотів, щоб дівчата подумали, що я якийсь боягуз.

— Так, звичайно.

— Може, покатаємося на «Вальсі»? — запитала Люсі, переплітаючи свої пальці з пальцями Гоппо.

Вона сказала це удавано невинним тоном, але я донині впевнений, що то не просто так.

Вона сказала це навмисно. Вона все знала. І їй подобалося мене дражнити.

— Я думав, що ми йдемо на «Метеорит», — озвався я.

— Підемо пізніше. Ну ж бо, Едді. Буде весело.

Я також ненавидів, коли вона називала мене Едді. Едді — це дитяче ім’я. Мені було шістнадцять. Я хотів, щоб мене називали Едом.

— Як на мене, то «Вальс» — паскудний атракціон, — я знизав плечима. — Але якщо ви хочете кататися на такому лайні, мені байдуже.

Люсі всміхнулася.

— А ти що скажеш, Енджі?

Я знав, що вона скаже. І Люсі теж знала.

— Якщо всі так вирішили, то я теж не проти.

На мить мені захотілося, щоб вона не була такою поступливою. Я хотів, щоб вона мала власну думку, щоб проявила характер. Бо інакша назва «поступливої» — це «безхребетна».

— Чудово, — засміялася Люсі. — Ходімо.

Ми підійшли до «Вальсу» і приєдналися до невеличкої черги. Моє серце шалено калатало. Долоні спітніли. Мені здавалося, що я зараз виблюю, а я ще навіть не сів у той клятий екіпаж, і нас ще навіть не почало крутити.

З атракціону зійшли попередні відвідувачі. Я допоміг Енджі піднятися, начебто по-джентльменськи пропустивши її вперед. Поставив ногу на хистку дерев’яну платформу і завмер. Щось упало мені в око, чи, радше, на частку секунди промайнуло десь у його кутику. Та цього було достатньо, щоб я озирнувся.

Біля «Примарного потяга» стояла висока худорлява постать. Одягнена в усе чорне. Обтислі чорні джинси, мішкувату сорочку і крислатий ковбойський капелюх. Чоловік був обернений до мене спиною — він дивився на «Примарний потяг», — в нього по плечах розсипалося біле волосся.

«Ти зі мною, Едді?»

Якесь божевілля. Це неможливо. То не міг бути містер Геллоран. Не міг. Він помер. Його більше нема. Його поховали. З іншого боку, Шона Купера теж поховали.

— Еде? — Запитально подивилась на мене Енджі. — З тобою все добре?

— Я…

Я знов озирнувся на «Примарний потяг». Чоловіка не було. Я бачив, як темна тінь зникла за рогом.

— Вибач, треба дещо перевірити.

Я зістрибнув із платформи «Вальсу».

— Еде! Ти не можеш просто так утекти!

Енджі приголомшено дивилася на мене. Ще ніколи вона не була такою роздратованою. Я підозрював, що вона ще довго не дозволить мені такого, як щойно в «Примарному потязі», але тієї миті мені було начхати. Я мусив піти за ним. Я мусив пересвідчитись.

— Вибач, — знову пробурмотів я.

Я побіг до «Примарного потяга», заскочив за ріг, а темний чоловік якраз сховався за ятками з цукровою ватою і повітряними кульками. Я чимдуж помчав за ним, збиваючи з ніг людей на своєму шляху. Вони кидали мені вслід прокльони, та я не зважав.

Не певен, чи тоді вірив, що видіння, за яким я гнався, було реальним, але мені вже випадало бачити привидів. Навіть у шістнадцять я перед сном визирав із вікна, воліючи перевірити, чи немає внизу Шона Купера. І досі боявся, що будь-який неприємний запах міг бути від зотлілої руки, котра тягнеться до мого обличчя.

Я минув автодром з електромобілями та «Орбітальний політ». Колись його вважали дуже екстремальним, а зараз, коли з’явились «Американські гірки» і ще страшніші атракціони, він був уже не такий класний. Я майже наздогнав чоловіка, проте він зненацька зупинився. Я теж стишив ходу, заховався за ятку з гот-доґами і звідти спостерігав за ним. Він запхав руку до кишені і вийняв пачку цигарок.

Ось тоді я побачив свою помилку. Руки. Не бліді й з рівними нігтями, а смагляві, грубі і брудні, з довгими поламаними нігтями. Чоловік обернувся. Я витріщився на його змучене обличчя. На його зморшки, такі глибокі, ніби їх вирізали ножем. На його шрами й рубці, поміж яких заховались яскраво-блакитні очі. Жовтувата борода майже сягала його грудей. То був не містер Геллоран. І навіть не молодий чоловік. То був старий циган.

Його голос нагадував шурхотіння камінців у ржавому відерці.

— Чого ти так дивишся, синку?

— Нічого. Я… пробачте.

Я розвернувся і дременув так швидко, як тільки дозволяли залишки моєї гідності. Відбігши на достатню відстань, коли чоловік уже не міг мене бачити, я зупинився та спробував перевести дух, а заразом угамувати нудоту, що хвилями накочувала на мене й могла от-от вийти назовні. А тоді я похитав головою і, замість блювати, несподівано розреготався. Ніякий то не містер Геллоран, не Крейдяна Людина, а звичайнісінький працівник ярмарку. А під тим ковбойським капелюхом у нього, мабуть, здоровецька лисина.

Божевілля, божевілля, божевілля. Як та клята карличка у фільмі «А тепер не дивись» (кілька років тому ми таємно дивилися його у Гладкого Ґева, і то тільки тому, що десь почули, ніби Дональд Сазерленд і Джулі