Сергій Миколайович Поганий - Ялта. Ціна миру

справ не прийматимуть жодних рішень, а лише звітуватимуть на конференції». Тактичний вихід із глухого кута таки було знайдено, тож учасники переговорів зробили коротку перерву[280].

Це був перший випадок, коли напруження між Рузвельтом і Черчиллем проявилося відверто. Виступ Черчилля засмутив чимало представників американської делегації. «Такі довгі виступи були нудними, — зазначив адмірал Легі у своїх мемуарах, — через необхідність їх перекладу російською мовою, та й із багатьох інших вагомих причин». Однак позиція Черчилля щодо радянських республік була не зовсім несподіваною, оскільки Сталін пов’язав це питання із членством британських домініонів та оскільки, як стверджував Чарльз Болен, американці «знали про його бажання ввести Індію в Організацію Об’єднаних Націй». Проте його опір негайному скликанню конференції ООН став несподіванкою навіть для його ж делегації.

«Прем’єр-міністра, як видається, зовсім занесло, — писав Александр Кадоґан дружині. — Дурний старигань, не попередивши жодним словом ні Ентоні, ні мене, поринув у нескінченні просторікування про світову організацію, не маючи ані найменшого уявлення про предмет, тож перетворив усю справу на суцільну маячню. Найгірше те, що його слова повністю суперечили вже узгодженій з американцями лінії! Однак мені вдалося пояснити їм у приватній розмові, що не варто сприймати це надто трагічно, що це нічого не означало і ми згодом залагодимо цю незграбність». Ентоні Іден також відзначив у своєму щоденнику подив та розчарування американської делегації[281].

Поки Черчилль говорив, президент написав Гопкінсу стосовно промов прем’єр-міністра: «Все це гнилота!» Тоді він викреслив «гнилоту» і замінив її «містечковою політикою». Гопкінс погодився. І відповів: «Я цілком переконаний, що зараз він думає про чергові вибори у Британії». Під час обміну думками, що не був зафіксований в американських чи британських протоколах зустрічі, але зберігся в радянському, президент намагався звернутися до прем’єр-міністра в тому самому дусі, посилаючись на потреби внутрішньої політики. Він зазначив, що, подібно до Черчилля, також мав певні труднощі вдома, і сказав, що йому буде легше отримати необхідну більшість — дві третини голосів у Сенаті, якщо ця конференція відбудеться під час війни. Це було проханням про примирення. Черчилль згодом визнав, що справді переймався майбутніми парламентськими виборами[282].

Несподіване повстання Черчилля проти американців мало низку причин. Позиції американців та британців щодо Організації Об’єднаних Націй мали істотні відмінності. У листі, який Черчилль надіслав з Ялти своєму віце-прем’єр-міністру Клементу Еттлі вранці 8 лютого, щоб попросити схвалення своєї позиції воєнним кабінетом, він пояснив, що радянці зменшили вимоги щодо членства в Генеральній Асамблеї ООН із шістнадцяти республік до двох, України та Білорусі, — і справедливо вважав вимоги щодо третьої республіки, Литви, не більше ніж переговорною тактикою. Ці республіки, стверджував Черчилль, найбільше постраждали у війні й «добре боролися». Американська позиція, продовжував прем’єр-міністр, полягала в тому, щоб затримати вирішення цього питання, поки в березні не буде скликано Конференцію ООН. «Наша позиція мені здається дещо іншою, — писав він. — Якщо ми матимемо чотири або п’ять членів, чи шість, якщо враховувати Індію, а Росія — лише один голос, то це буде надто великим запитом до Асамблеї. З огляду на інші важливі поступки, вже надані або ж очікувані, я хотів би зробити дружній жест у бік Росії. Якщо вони матимуть двох членів на додачу до їхнього головного, це не так багато, і наша позиція буде сильною, на мій погляд, оскільки ми не будемо єдиним множинним голосувальником»[283].

Таким чином, Черчилль протистояв президенту зумисно. Він був справедливо незадоволений відмовою Рузвельта скоординувати позиції на початку конференції. Проте чому він завдав удару у відповідь саме на цьому етапі та публічно не погодився із президентом не тільки про членство радянських республік, а й про строки установчої конференції ООН, питання, яке вже було вирішено на Мальті? Сталін, який заледве брав участь у дискусії, але отримав найбільше зиску від вибуху Черчилля, цілком міг записати цю перемогу у власний актив. Він особисто долучився до поглиблення розколу між своїми західними партнерами.

Напередодні Сталіна відверто непокоїв єдиний британсько-американський фронт не лише щодо Польщі, але й щодо права вето в Раді Безпеки. Щодо Організації Об’єднаних Націй радянська позиція була ближчою до британської, і Сталін, схоже, вирішив розколоти об’єднаний фронт, «пригорнувши» Черчилля, якого президент сторонився і який почувався чимраз ізольованішим. «Вінстон здивований і спантеличений, — писав згодом лорд Моран. — Президент, як видається прем’єр-міністру, більше не виказує осмисленого інтересу до війни; часто він навіть не читає документів, які дає йому прем’єр. Іноді здається, ніби він не має продуманих рішень із жодного питання, окрім своїх проблем із Конгресом»[284].

Те, що прем’єр-міністрові повідомили про майбутню радянську поступку відносно формули голосування у Раді Безпеки, було ознакою уваги та особливого ставлення Сталіна. Черчилль також не пропустив повз вуха заяву Молотова на пленарному засіданні, що саме коментарі Черчилля щодо процедури голосування змогли суттєво прояснити радянцям сенс американського плану. У листі до свого заступника Клемента Еттлі, написаному вранці наступного дня, Черчилль зазначав: «Росіяни прийняли всі американські пропозиції щодо установчого принципу Думбартон-Оксу й заявили, що в основному завдяки нашим поясненням вони знайшли можливість повністю підтримати цю схему». Сталін, який любив налаштовувати наївних підлеглих один проти одного у Кремлі, вочевидь, провернув це і з двома західними лідерами[285].

Після перерви, коли Рузвельт виголошував довгу промову щодо Ірану посеред ширшої дискусії про економічні проблеми бідних країн і про те, яким чином вони могли б допомогти світовій організації з дотримання миру, Черчилль ледве приховував своє розчарування президентом. Майський написав у щоденнику, що він «поштиво слухав президента, але обличчя прем’єра виказувало нудьгу і приховану іронію». Черчилль розривався між щирим захопленням близьким другом і союзником і розчаруванням, яке він дедалі частіше відчував після Тегерана, коли Рузвельт став підтримувати Сталіна коштом прем’єр-міністра. Він намагався контролювати свої емоції, але це йому не завжди вдавалося. «І хоч ми пройшли довгий шлях, від того моменту, коли Вінстон, говорячи про Рузвельта, сказав мені в саду в Марракеші: “Я люблю цю людину”, — він усе ще дуже стриманий у своїй критиці, — писав згодом доктор Моран. — Здається, вона вихоплюється назовні проти його волі». Дні невимушеної близькості між Черчиллем і Рузвельтом залишилися в минулому[286].

Розривом, який з’явився між Рузвельтом і Черчиллем під час пленарного засідання, скористався Сталін для лобіювання тепер уже ізольованого Рузвельта. Він мовчки сидів під час обговорення, але пізніше звернувся до президента особисто, висловлюючись за прийняття радянських республік і скаржачись не лише на неприємності з українцями, а й на опозицію в Москві, де, як він стверджував, Політбюро погодиться на радянську участь в Організації Об’єднаних Націй за умови, що СРСР отримає додаткові голоси. Стеттініус, який пізніше того самого дня мав можливість поговорити окремо з Рузвельтом, знайшов його у примирливому настрої. «Це був найпродуктивніший день, і ми всі були дуже задоволені тим, що зараз ми зробили крок уперед на важкому шляху до світової організації націй», — написав Стеттініус у мемуарах. Рузвельт сказав Стеттініусу, що «з точки зору географії та населення він не бачив нічого неприйнятного в російській пропозиції щодо двох додаткових голосів».

Попри запеклий опір Бірнса та Гопкінса, в американської делегації з’явилося відчуття, що поступка неминуча. Пізніше Гарріман