Едгар Аллан По - Оповідь Артура Гордона Піма (збірник)

сидів на вершині скелі.

І той чоловік відвернув погляд від неба

І подивився на сумну річку Заїру,

І на жовто-мертвотні води,

І на бліді легіони лілей,

І почав він дослухатися до їхніх зітхань,

І до шепотіння, яке від них линуло.

А я лежав зовсім близько в своєму сховку

І стежив за діями того чоловіка.

А чоловік тремтів від самотності;

І ніч наближалася до світанку, а він сидів і сидів на скелі.

Тоді знову я рушив у глиб болота

І розчинився в далечі посеред пустки лілей,

І я покликав гіпопотамів,

Які жили поміж папороттю,

В глухих закутнях того болота.

І гіпопотами почули мій поклик

І прийшли з бегемотом до підніжжя скелі.[90]

І заревли гучно й жахливо, а місяць сяяв у небі.

І я затаївся неподалік у своему сховку

І спостерігав за діями того чоловіка.

А він тремтів від самотності;

І ніч наближалася до світанку, а він сидів і сидів на скелі.

І тоді прокляв я стихії громовим прокляттям,

І страшна буря зібралася в небесах,

Де перед тим не було жодного подмуху вітру,

І небеса зблідли перед могуттю бурі,

І дощові краплі впали на голову того чоловіка,

А річка збурилася повінню,

І від горя забіліла шумовинням,

І лілеї кричали в своєму ложі,

І ліс тріщав під натиском вітру,

І гуркотів грім,

І палахкотіли блискавиці —

І скеля двигтіла й розгойдувалась.

А я лежав неподалік у своему сховку

І стежив за діями того чоловіка.

А він тремтів від самотності;

І ніч наближалася до світанку, а він сидів і сидів на скелі.

І розгнівався я тоді, і прокляттям тиші

Прокляв річку, лілеї, вітер і ліс,

І небеса, і грім, і зітхання лілей.

І ставши прокляті, вони притихли.

І місяць перестав дертися вгору по небесній стежці,

І грім завмер,

І не спалахували блискавиці,

І зависли в нерухомості хмари,

А вода опустилася до свого рівня, але не нижче,

І перестали розгойдуватися дерева,

І лілеї більш не зітхали,

І вже не чулося їхнього шепотіння,

І жодного звуку чи шереху не долинало крізь неозору пустелю,

І я подивився на літери, висічені на скелі,

І вони змінилися,

І вони були тепер: ТИША.

І мій погляд упав на лице того чоловіка,

І було воно сіре від жаху.

І він рвучко відірвав голову від долоні,

І звівся на ноги, і стояв на скелі, дослухаючись.

Та не чулося жодного звуку в неозорій безмежній пустелі,

І літери на камені були: ТИША.

І той чоловік здригнувся,

І відвернув обличчя,

І швидко подався геть,

І я вже більше його не бачив».

Справді, чудові легенди можна знайти в книгах Магів,[91]

У книгах, окутих залізом і сповнених прадавнього смутку.

Є там дивовижні історії про Небеса

І про Землю, і про могутнє море,

І про Духів,[92]

Які панували над морем і над землею, і над високими Небесами.

Багато мудрості таїлося й у висловлюваннях Сивіл;[93]

А скільки священних слів було почуто в давнину під тьмяним листям,

Яке тріпотіло навкруг Додони![94]

Але, клянуся Аллахом,

Ту притчу, яку розповів мені Демон,

Сидячи поруч мене в затінку могильного каменя,

Я вважаю найчудеснішою з усіх!

І коли Демон закінчив свою розповідь,

Він упав у розкриту могилу, з якої й вийшов,

І засміявся.

А я не міг сміятися з Демоном,

І прокляв він мене за те, що я не міг сміятися.

Тоді рись, яка вічно живе в могилі,

Вийшла зі свого сховку

І лягла у Демона біля ніг,

Невідривно дивлячись йому в обличчя.

Серце виказало

Оповідання

Я справді дуже-дуже нервовий, страх який нервовий, і таким був завжди, але навіщо ви мені твердите, ніби я божевільний? Хвороба не знищила й не притупила мої відчуття, вона лише загострила їх, передусім мій слух, і тепер я чую не тільки земні звуки, а й небесні. Я чую навіть багато з того, що діється в пеклі. Тож який я божевільний? Ви тільки мене послухайте – і зрозумієте, як тверезо, як розсудливо оповім я про те, що зі мною сталося.

Годі сказати, коли вперше ця думка проникла в мій мозок, але зародившись, вона вже не давала мені спокою ні вдень, ні вночі. Глузду в цьому не було ніякого. Ненависті також. Бо я любив того діда. Він ніколи не заподіяв мені зла. Жодним словом мене не образив. Заволодіти його грішми я не прагнув. Мабуть, причиною було його око! Авжеж, воно! Старий мав яструбине око – білясто-голубе, затягнуте непрозорою плівкою. Щоразу як він дивився на мене тим оком, кров стигла у моїх жилах. І поступово – не відразу, звичайно, ні – в мене зародився намір спровадити старого в могилу й у такий спосіб назавжди спекатися його страшного ока.

Ось така причина. Ви вважаєте мене за божевільного. Але божевільні нічого не тямлять. Подивилися б ви на мене! Побачили б ви, як розважливо – з якою осторогою і з якою передбачливістю! – і як хитро взявся я за діло! Я ніколи не ставився до старого так приязно, як у останній тиждень перед його смертю – а загинув він од моїх рук. Щоночі, близько дванадцятої, я натискав на клямку його дверей і обережно-обережно прочиняв їх. А коли утворювався достатній отвір, щоб просунути в нього голову, я спершу просовував туди потайний ліхтар – затулений так щільно, щоб жодний промінчик світла не проникав назовні – і лише потім голову. О, ви засміялися б, якби побачили, як обережно я її просовував! Як повільно я її нахиляв – дуже, дуже повільно, – щоб не урвати старому сон. У мене забирало годину настільки