Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

такий милий, такий   чарівний,    коли сам цього хоче. Тільки це нічогісінько не значить. Варто подивитися на його теперішню поведінку, на те, як він крутиться довкола своєї нової помічниці, обернувшись до мене спиною...  

Зараз вони, напевно, щебечуть собі в темряві пліч-о-пліч. А я сама, зі мною немає навіть Джорджа. Хай йому дідько, навіть   черепа!    Адже Голлі не знає, що ми з черепом можемо спілкуватись. тому я не взяла його сьогодні з собою. І ось. маєш — навіть словом нема з ким перемовитись. Яка ж я самотня...  

Я труснула головою. Годі жаліти себе! Що я за дурепа! Лок- вудова поведінка ще нічогісінько не значить! Я увімкнула ліхтар на більшу потужність і розкрила книжку.  

Начхати мені на все!  

Та навіть зараз, коли я заходилась читати, похмурі думки не відпускали мене.  

   

Ніч тривала звичним чином. Через кілька годин атмосфера в будинку почала змінюватися — так по багатьох поколіннях, непомітно для самої себе, шляхетна родина може сповзти до божевілля й занепаду. Повітря холоднішало й важчало, породжуючи лиховісні передчуття.  

Усе було так само, як минулого разу.  

Я сиділа, схиливши голову, жувала гумку й гортала сторінки книжки.  

Настала північ. Відчинився прохід між світами. Зараз надійдуть Гості.  

Я чекала. А коли внизу щось брязнуло, зрозуміла, що Локвуд загасив свій ліхтар. Я витягла рапіру й підхопилась.  

Будинок занурився в мертву тишу, що огорнула сходи, заснувала все довкола. Я знала, що зараз підніметься до мене сходами.  

І чекала...  

На марші піді мною згасали свічки. Згасали, згасали, згасали миттєво, одна за одною. А потім, як і вчора, з’явились   дв   і постаті — спочатку приречений хлопчина, а за ним страшний здоровило, що простягав руку по волосся своєї жертви. Цього разу я не тільки бачила, але й чула їх — гучне дихання мамули й жалісні схлипування хлопчини. Вище, вище... і ось хлопець уже постав перед моїми очима: не старший за Локвуда, з гарним, білим, мов кістка, лицем і перекошеними зі страху вустами. На мить я відчула, як він зустрівся зі мною поглядом, ніби визирнув за рамки нескінченної гонитви й побачив мене. Потім хлопчина кинувся далі. Коли привиди наблизилися до перил, здоровило накинувся ззаду на хлопця — і тут- таки зблиснув сліпучий спалах потойбічного світу, ховаючи від мене завершення їхньої сутички. Удар, пронизливий крик— і сходи занурились у пітьму. Потім знову шум, тріск поламаних перил — і. нарешті, останній моторошний удар унизу.  

Я дістала з кишені носовичок і обтерла ггіт з обличчя. Я змерзла й тремтіла, моє серце розривалося з жалю. Я увімкнула ліхтарі на повну потужність і завмерла, поглянувши на підлогу.  

Круг свого залізного кола я побачила криваві сліди. Вони купчились круг ланцюгів — густі, темні, часті, ніби хтось тупцяв довкола, відчайдушно жадаючи потрапити за бар’єр. І відчайдушно жадаючи спілкування...  

Навіть із заплющеними очима я бачила перед собою бліде лице бідолашного хлопчака.  

   

— Гадаю. що Джерело в підвалі, — спокійно, наче про найбуденнішу річ, сказав Локвуд. — Я бачив постать, що впала на підлоіу. — тільки не там, де лежала моя сітка, а ближче до стіни з аркою, що веде до кухні. Там ми, здається, ще не шукали. Там мусить бути Джерело. Я обнишпорю все.  

Ми зустрілись у кімнаті з картинами, де Локвуд заварив нам чаю, щоб підбадьорити нас. Чашка чаю зараз була б аж ніяк не зайвою для Голлі Манро: де й поділась її чемна усмішка, а обличчя напружилось.  

— Це було справжнє страхіття, — сказала вона. — Від самого початку до кі   нця   .  

Я сперлась ліктем об стіл, тримаючи в руці свою чашку: