Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

шлях розвідникам загородив солдат-регулювальник. Наказав з'їхати на узбіччя й переждати, доки пройде зустрічна колона.

Микола, пред'явивши документи офіцера абверу, наполягав на своєму праві їхати без зупинки. Це не допомогло, зате з'ясувалася причина затримки: колона йде на поповнення військ під Сталінградом їм забезпечують безперешкодний рух.

Радянські розвідники перелічили автомашини з піхотою, танки. Частина піхотинців рухалася на звичайнісіньких возах. Здіймаючи куряву, потяглася 122-мілі-метрова артилерія на кінній тязі. За нею — легші гармати, запряжені верблюдами.

Розвідники перезирнулися. Обидва згадали свою подорож з Києва до Львова в перші тижні війни, коли ходили на зв'язок з «Шукачем». Які разючі зміни. Тоді тяглися нескінченні валки автомобілів, мотоциклів, танків, швидкохідних тягачів. А через чотирнадцять місяців — вози, коні, верблюди. Жива тяглова сила не переважала, а все-таки! Як багато говорила така деталь!

— Видихаються! — радісно констатував Войцехівський.

Клинченко похитав головою:

— Ні, не видихався ворог, Корнію! Сталінград все ще штурмує мільйонна фашистська армія. Та в цій веле тенській воєнній'машині вже щось надломилося. Ти не лише на коней і верблюдів дивись! Пильніше вдивляйся в обличчя солдатів. Пам'ятаєш тих чванливих нахаб із засуканими рукавами, галасливих і самовпевнених, яких ми бачили під Львовом і навіть під Києвом? Де вони? Під березовими хрестами солдатських кладовищ на не озорих просторах від Сану до Волги. А ці вже зрозуміли, що потрапили просто на велетенський конвейєр, у протилежному кінці якого — м'ясорубка. Вдивися в їхні очі: побачиш втому й журбу. А це ж резерви — солдати, які перепочили…

Довго тривав марш приречених. До штабу Долла Клинченко й Войцехівський дісталися вже десь по полудні. Зондерфюрера вдома не застали. Залишивши Вой-цехівського в машині, Клинченко пішов до відомого йому будинку на сусідній вулиці, де містилася розвідгрупа. За столом начальника групи сидів Долл. Поруч примостилися господар кабінету капітан Віллі Гюнтер, командир «винищувального якалу» — карального ескадрону — Санчир Коноков, ад'ютант зондерфюрера Дорджієв. Трохи далі, на двох стільцях розвалився здоровань з таким черевом, що Микола відразу впізнав у ньому «Товстуна». За окремим маленьким столиком, у найбільш освітленій частині кімнати, сиділа ще одна людина в цивільному.

— У вас тут якась нарада! Прошу пробачення!

Клинченко удав, ніби збирається вийти.

— Лишіться, лишіться, гер обер-лейтенант! Ваша присутність бажана…

З цими словами зондерфюрер підвівся, потиснув новоприбулому руку й запросив сісти.

Розмова тривала. Клинченко здогадався, що людина за маленьким столиком — чекіст з Астрахані, який мав прийти з «Товстуном».

— Отже, — не то розпитував, не то допитував гостя Коноков, — ви — син високоповажаного Гаря Амбушева? — Я знав колись вашого батька, його старших синів Чемида та Хулхачі. Але вони ніколи не розповідали мені, що в них є ще й брат Сангаджі, тобто ви. Дивно! Чим це можна пояснити?

— Мовчання моїх братів зв'язане з нашою сваркою. Родинного порядку, звичайно. Справа в тому, що я є сином Гаря Амбушева від третьої його дружини. Моя поява на світ зменшувала частку моїх братів у спадщині. І вони неприязно до мене ставились.

— А є що ділити? — ніби жартома, але з пожадливим блиском в очах поцікавився Долл.

— Я кажу ще про ті часи, коли була земля, отари. Все це пізніше перейшло в колгосп. Багатства батькового не стало, а неприязнь між нами лишилася.

— А де тепер ваші брати? — втрутився у розмову Микола.

На обличчі Сангаджі промайнула тінь здивування. Її можна було тлумачити як подив з того приводу, що сторонній втручається в його розмову з Коноковим про справи суто сімейні. Насправді ж речення «А де тепер ваші брати?» було паролем, яким Клинченко мав зустріти нового свого помічника, перекинутого з Астрахані. І Сангаджі назвав відгук:

— Вони були призвані в Червону Армію. їх дальша доля нам невідома.

Пароль і відгук були вставлені в загальну розмову так доречно, що ніхто нічого не запідозрив. А втім, вони цілком відповідали легенді, навіть істині.

Коноков задав Сангаджі ще кілька запитань. Аналізуючи їх, Микола переконався, що Коноков не знає ні «високоповажаного» Гарю Амбушева, ні його синів Чемида й Хулхачі, а користується агентурними даними, переданими Астровим через «Товстуна». Коноков намагався підловити Сангаджі на гачок. Та астраханський чекіст знав свою легенду твердо, йому повірили.

Нарешті, зондерфюрер, вельми задоволений діяльністю Астрова, подякував «Товстунові» й Сангаджі за службу й одпустив відпочивати.

Коли «астраханці» покинули кімнату, Долл мовчки глянув на Конокова.

— Я думаю, все гаразд, — сказав той. Дорджієв теж погодився з такою думкою:

— Відповідає впевнено, все збігається з інформацією Астрова.

— Тоді — з поповненням! І мені від усіх вас могорич, — пожартував Микола.

— На сьогодні досить, — підвівся Долл. — Розмову з вами, обер-лейтенанте, доведеться відкласти на ранок. Вона буде довга: маю купу новин для майора Альбрехта. А втім, можемо зустрітися й сьогодні. Тільки не тут. У капітана Гюнтера багато роботи, і ми йому заважатимемо. Ходімо до мене!

Побачивши вдома подарунки від Альбрехта, зондерфюрер зневажливо тицьнув носаком чобота в лантух з-яблуками:

— Знайшов чим здивувати…

— Не подарунок дорогий, а шана, — іронічно заперечив Микола.

— Знаю ціну його шані. Він, як той пес: покусав би, та боїться. Особливо тепер, коли на мені оця штука, вручена особисто фюрером у присутності Бормана. Постривай, я йому ще десь хвоста притисну.

— До біса того Альбрехта! Розкажи краще, Отто, як приймав тебе фюрер.

Розповідь була довга, переривалась частими тостами Клинченка за успіхи зондерфюрера. Десь уже за північ, коли привезений бочаг спорожнів принаймні літрів на п'ять, Отто почав переказувати новини з Берліна, де жила тепер його родина і куди дозволено йому було завітати після прийому в Гітлера. Нарікав на те, що столицю бомбардує ворожа авіація. Він охоче вивіз би сім'ю в затишний гірський куточок Баварії, та це може негативно відбитися на його кар'єрі. Додав, як завжди, наголошуючи на абсолютній таємності повідомлення:.

— Нещодавно у «Вольфшанце» [*«Вовчє лігво». Ставка Гітлера у Східній Пруссії] відбулася нарада. Фюрер поставив категоричну вимогу покінчити з Сталінградом. Сили росіян, — сказав він, — на грані виснаження. Для контрдій широкого стратегічного характеру, які могли б стати для нас небезпечними, вони більше не здатні. Треба подбати про те, щоб швидше взяти місто до своїх рук,