Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

підставних документів — не має. Посилаю його у ваше розпорядження і для перевірки. Всі дані, які можна було уточнити на місці — повністю відповідають тому, що він говорив про себе. Н. (не називаю в донесенні його прізвища, оскільки в Астрахані лишаються його близькі) — син колишнього власника кількох сот десятин на так званих «чорних землях». Володів отарою в три тисячі голів. Я мав розмови з його батьком: до червоних настроєний вкрай вороже. Благословив сина на служіння Великій Німеччині, на подвиг в ім'я Будди. Одне слово, хлопець підхожий. Докладніше писати не варто: він сам про себе все розповість. Додам лише, що в нього багато родичів, і він міг би вербувати їх у національний калмицький корпус, який Ви формуєте.

Фронт, на жаль, просувається повільніше, ніж Ви передбачали, а життя в Астрахані дороге. Перешліть гроші. Можливо, будуть нові інструкції? А поки що продовжую збирати відомості про роботу вузла, нове залізничне будівництво, яким Ви цікавилися, про укріплення в районі Астрахані й настрої населення. Найважливіше з того, що я зібрав — «Товстун» передасть вам усно. Він розповість і про нашого господаря квартири, який заслуговує за свою відданість рейхові і фюрерові нагороди й безумовного довір'я».

— Ну, друзі, нічого не забуто, не перебрехано? — спитав Астров, закінчивши читати послання.

— Все, що ми спостерігали разом на шляху до Астрахані, ти описав точно, — підтвердив «Товстун». — Ось тільки зробити висновків з баченого не можу: я людина не військова. Тобі видніше.

— Спасибі за добре слово на мою адресу, — похнюпився Карлов. — Та чи можна нешифрованим текстом подавати такі подробиці? А що, як ненароком зв'язковий того…

— Бодай тобі пипоть на язик, — підскочив «Товстун». — Ти таки боягуз. Недарма той заморський твій приятель сумнівався у твоїй хоробрості… Я завалюся?… Такого зі мною зроду не було.

— Не треба сваритися, друзі, — втрутився Астров. — «Товстун» добре знає інструкцію. Послання — невелике. В разі чого — проковтне. До того ж з ним піде Н. Він знає ці степи, як власну хату. Прослизнуть, наче миші.

На світанку Астров проводив далеко за околицю міста «свого» зв'язкового і Н. — радянського розвідника, якого Катеринич засилав у зондеркоманду Долла як сина колишнього калмицького феодала.

ВТЕЧА

У машині пахло яблуками. Стійкий, трохи терпкуватий аромат «Циганської зорі» змішувався з солодкими пахощами добірного «Апорту». Це були дари садів хутора під Сальськом, де тепер дислокувався штаб «абверштелле-103». Обер-лейтенант Микола Козаченко віз їх у степову Елісту для передачі зондерфюреру Доллу від майора Альбрехта.

Власне кажучи, по оперативній лінії зондерфюрер підлягав Альбрехту, і за прийнятим у вермахті негласним порядком дільби награбованого все мало б бути навпаки: підлеглий повинен був ділитися «трофеями» з шефом. Але в даному разі ситуація склалась особлива. За заслуги в створенні «національного калмицького корпусу» адмірал Канаріс представив Отто Долла особисто фюрерові. Гітлер обласкав старого шпигуна, нагородив його високим орденом і золотим значком націонал-соціалістичної партії. Повернувшись з Берліна до Елісти в сліпучому блиску слави й регалій, зондерфюрер приймав тепер поздоровлення і подарунки.

Обер-лейтенант Козаченко особливо підходив для ролі поздоровника. Долл вважав його своїм другом. У той же час Альбрехт, який не любив зондерфюрера і заздрив його популярності в абвері, вдавав, ніби посилає Козаченка не спеціально, щоб передати фрукти та бочаг донського вина, а в службових справах, як постійного офіцера зв'язку між штабом абвергрупи і «національним корпусом».

Мусив добиватися ласки Долла. Між гестапо й абвером давно вже йшла конкуренція за вплив на фюрера. При кожному провалі агентури починалися взаємні обвинувачення в помилках, огріхах, а то й у зраді. Доллу ж довіряли обидві сторони, і він не раз виступав у ролі посередника. До того ж мав тісні й давні зв'язки в «Лисячій норі». Альбрехт ще більше переконався в його впливі, коли Канаріс приїздив інспектувати свої служби, що діяли проти військ Сталінградського фронту. «Маленький адмірал» не полінувався зробити чималий гак, щоб побувати у штабі нового карального формування, яке, разом з дивізією «Бранденбург-800», батальйонами «Нахтігаль», «Ролланд», «Бергман» та іншими, залічував до «домашніх» військ абверу. Ось тут і виникла в нього думка представити Долла фюрерові. Всі розуміли, звичайно, що цим головний шпигун рейху набиває ціну й самому собі. Так чи інакше, а спекталь вдався.

Зондерфюрер у розмові з хазяїном «Лисячої нори» спом'янув Козаченка, нагадавши, що про перші офіцерські погони цьому здібному розвідникові поклопотався саме він, Канаріс, і що адміральський протеже виправдав це довір'я. Тому бажано було б підвищити його в чині. Канаріс промимрив щось незрозуміле: чи то «заслуговує, мовляв, так заслуговує», чи то «немає в мене іншого клопоту?» Та Долл при зустрічі з Альбрехтом передав йому розмову з адміралом у власній інтерпретації, сказавши, ніби високе начальство наказало підвищити Козаченка в чині. І Альбрехт через відповідні інстанції виконав «волю» Канаріса.

Все це й розповідав тепер Клинченко-Козаченко, сидячи за кермом «оппеля», Корнію Войцехівському, який вмостився поруч із похідною потужною рацією на колінах. Клинченко випросив у Альбрехта дозвіл взяти Корнія з собою під тим приводом, що йому одному важко буде перетягти подарунки, а Войцехівський, як інструктор радіослужби розвідшколи, все одно час від часу робить такі подорожі для тренування розвідників у зв'язку на дальні дистанції.

На північ від Сальська радянські розвідники перетнули Манич. Звідси мали піднятися дещо вище — до відрогів Сальсько-Маницької гряди, а потім повернути на захід. Але Клинченко повів машину вздовж каналу Красний Манич і озера Манич-Гудило, хоч на це йшло більше часу. Не цікавість туриста і не бажання поласувати уславленими кавунами прибережних баштанів примусило його обрати саме цей маршрут: потягла інтуїція розвідника. Десь тут мали приховуватися резерви фашистських військ, які штурмували Сталінград, їхні тилові установи. І справді, в який населений пункт вони б не заїжджали — всюди бачили частини, підрозділи, установи, ремонтні майстерні — цілі для радянських бомбардувальників.

— Чому б нам звідси не передати Центрові таку цікаву інформацію? — запропонував Войцехівський. — Тут працює стільки станцій, що в їхньому хорі наш голос лишиться непоміченим.

Зупинившись на годинку в затишному відлюдному куточку на березі озера, вони зашифрували коротке повідомлення й передали його Астрахані, через яку пролягав тепер один з каналів зв'язку Клинченка з Центром.

Рушили далі. Вже біля самої околиці Елісти