Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

Хапаю свій мобільний і виходжу з дому. Цей фургон уперше зупинився тут достатньо надовго вдень, щоб я могла його добре роздивитися. Я роблю фото заднього номерного знаку, потім підходжу до дверцят водія і стукаю йому у вікно.

— Агов? — кличу я. — Агов?

Він відриває погляд від свого мобільного і дивиться на мене. Це білявий чоловік за тридцять з широкими плечима і без усмішки. Абсолютно без жодної усмішки.

— На кого ви працюєте? — питаю я.

Він просто продовжує дивитися на мене, ніби я говорю іноземною мовою.

— Бо це моя робота — наглядати за цим районом. Я бачила вас на цій вулиці вже багато разів і хотіла б знати, які у вас тут справи.

Не думаю, що достукалась до нього, бо він усе ще не відповідає. Можливо, це тому, що він бачить перед собою лише середнього віку домогосподиню, яку можна просто ігнорувати. Але мене ігнорували надто довго, і я від цього втомилась. Я виструнчуюсь. Настав час спробувати голос моєї доньки, її авторитетність. Що б сказав у такій ситуації коп?

— Доведеться подзвонити куди слід, — кажу я йому.

Це робить диво.

— У мене тут доставка, — нарешті каже він. — Квітів.

— Для кого?

— Зараз гляну ім’я ще раз. Воно на бланку замовлень ззаду.

І вибирається з фургону. Він ще більший, ніж здавався на водійському сидінні, і коли я йду за ним до задніх дверцят фургону, почуваюся так, наче йду позаду Геркулеса.

— Може, ви глянете на ім’я, — пропонує він. — Скажете, чи туди я приїхав?

— Покажіть мені.

Він відчиняє задні дверцята і відступає вбік, щоб я могла подивитися на квіти.

От тільки квітів там немає. Там лише порожній кузов.

Його рука затискає мені рота. Я намагаюсь звільнитися, пручатися, але борюся з якоюсь стіною м’язів. Коли він підіймає мене й закидає в кузов, телефон падає на землю. Він теж залазить всередину й затраскує дверцята, замикаючи в пастці з собою. Після яскравого сонячного світла всередині здається так темно, що я ледь розрізняю його фігуру, яка схилилася наді мною. Чую, як він відмотує клейку стрічку.

Я набираю повітря в груди, щоб закричати, а він заклеює мені рота. Перевертає мене на живіт і грубо заламує руки за спину. За кілька секунд зв’язує мої зап’ястки та гомілки, працюючи з вправною та грубою ефективністю.

Професіонал. А це означає, що я помру.

36

— Я знала, що щось не так, як тільки побачила її телефон, що лежав на вулиці, — сказала Аґнес Камінскі. — Постукала до неї, а вона не відповіла, але двері були незамкнені. Твоя мама завжди замикає двері через усі ці жахливі історії, які ти їй розповідаєш. Саме тому я тобі й подзвонила.

Із наростанням відчуття тривоги Джейн вивчала мамин мобільний. Там було фото Реджини на футлярі, що не залишало жодних сумнівів — це точно телефон Анджели. Вона хотіла вірити, що була якась зовсім безневинна причина, чому він лежав на вулиці; що, можливо, її мама пішла прогулятися й просто загубила його, але це не пояснювало, чому вона залишила вхідні двері незамкненими. Коли твоя донька — коп із відділу розслідування вбивств, коли твій хлопець — відставний коп, і ти чуєш усі їхні розповіді про хижаків у великому місті, то ніколи не забудеш замкнути свої двері.

— У її будинку все гаразд, — сказала Аґнес. — Ніхто туди не вдирався.

— Ви були всередині?

— Ну, я ж мала перевірити. Дівчата, що живуть самі, мають наглядати одна за одною.

Лише кілька тижнів тому Аґнес із Анджелою навіть не розмовляли одна з одною. А тепер здавалось, що вони — найкращі подруги. Життя рухалося швидко.

— Вона не застелила ліжко, але зварила каву, і кавник ще теплий, — сказала Аґнес. — І на кухонному столі дві чашки, тож у неї був гість. Якщо це щось означає.

Джейн зайшла до будинку з Аґнес, яка трималася поруч у супроводі свого звичайного шлейфу міазмів сигаретного диму. Сумочка Анджели та ключі від будинку лежали на столику в передпокої, на своєму звичайному місці. Ще один поганий знак. Вони попрямували до кухні, де кавник справді був іще теплий. А на столі стояли дві порожні чашки з-під кави — саме так, як описувала Аґнес.

Хтось заходив до неї цього ранку. Хтось, хто сидів за цим столом і пив з Анджелою каву.

— Бачиш ? — спитала Аґнес. — Саме так, як я тобі сказала.

Джейн розвернулася до неї.

— Ви бачили, хто до неї заходив?

— Ні. Я була зайнята переглядом телемагазину. Вони продають ці новомодні порохотяги, і я подумую купити собі такий. — Вона показала на знайдений мобільний. — Ти знаєш, як розблокувати цю штуку? Може, вона дзвонила комусь чи хтось дзвонив їй. Це може бути життєво важлива підказка.

Джейн насупилася на мамин телефон. Він вимагав шестизначного коду для розблокування. «Вона моя мама. Я маю його знати». І ввела мамину дату народження. Неправильний код. Ввела власну. Неправильний код.

— Це твоя дівчинка, правильно? — спитала Аґнес.

— Що?

— На футлярі телефону. Це ж її фото. До того, як почала ходити до дитсадка, вона бувала тут з твоєю мамою майже щодня. Енджі страшенно за нею сумує.

«Звісно», — подумала Джейн і ввела дату народження Реджини.

Телефон чарівним чином розблокувався і відкрився на екрані, який використовували останнім: камері. Вона клікнула найостанніше зображення. Це було фото задньої частини якогось білого фургону, зроблене дві години тому о тринадцятій дванадцять.

— Це наша вулиця, — впізнала Аґнес, нахилившись, щоб глянути на екран. — Це просто попереду.

Джейн вийшла на тротуар і стала приблизно на тому самому місці, на якому стояла її мама, коли було зроблене фото. Ніякого фургону там тепер не було, лише порожнє узбіччя. Вона збільшила зображення, і екран заповнив автомобільний номер. Массачусетський. «Чому ти зробила це фото, мамо? Саме