Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

бачу, як руки в неї стискаються й розтискаються, ніби вона не може вирішити, чи потрібні для цієї конкретної розмови кулаки.

— Те, що сталося, — моя провина, — каже вона. — Я маю на увазі, що не я це взагалі почала, але я точно все це погіршила.

— Не зовсім розумію, про що ти.

— Це все через заняття з біології.

— Тепер я зовсім нічого не розумію.

— Річ утім, що перед самим закінченням навчального року в школі ми робили лабораторку з генетики. Мали вколоти себе у палець і взяти зразок власної крові. — Вона здригається від цього спогаду. — Мені це страшенно не подобалось. Штрикати себе.

Я співчутливо киваю.

— Я взагалі не могла зробити це сама. Довелося просити напарницю мене вколоти.

Вона супиться.

— У вас теж була біологія?

— Так, Трішіє. Віриш чи ні, але я теж колись вчилася в школі. І теж сварилася з батьками. До речі, я була дуже популярна дівчина. То як уся ця історія з біологією пов’язана з усім іншим?

— Ми вивчали групи крові. Ну, знаєте, А, В, О. І після того, як укололи себе, ми мали визначити свою групу крові. Я виявила, що у мене третя позитивна. Як і у приблизно дев’яти відсотків населення. Нічого незвичайного.

— Саме так.

— А потім, бо ми вивчали принципи генетики та успадкування груп крові, я захотіла з’ясувати групи крові моїх мами й тата, заради додаткової оцінки.

«Ага». І тут наша система освіти нас підводить. Вона не передбачає катастроф. Вона не моделює наслідків надлишку знання.

— Мама тримає картку донора крові в гаманці, тож я вже знала, що у неї друга позитивна. Тоді я спитала батька, і він сказав, що в нього перша позитивна. Отоді я й зрозуміла. — Вона глибоко зітхає. — Немає жодної можливості схрестити другу позитивну маму з першим позитивним татом і отримати третю позитивну дитину, розумієте? — сердитим помахом руки вона змахує сльози. — Мама це заперечувала, але я знала, що вона бреше. Я не могла її бачити. Я не могла бачити їх з татом разом, вдаючи, що все чудово, коли весь час знала. — Вона дивиться просто на мене. — Саме тому я втекла. Мала побути подалі від них якийсь час. Але я все ж подзвонила батькові, щоб повідомити, що зі мною все гаразд. Він знайшов мене в будинку подруги і почав кричати на мене, яка я невдячна, яке я дрібне лайно, і я просто не змогла більше тримати це в собі. Я сказала йому, що він — не мій батько, що ми всі живемо в брехні.

— Це ти йому сказала?

Вона повісила голову.

— Це була помилка.

— Тоді він не почув цього від ніякого приватного детектива.

— Якого приватного детектива?

— Людини в білому фургоні.

— Я нічого не знаю ні про який білий фургон. Я лише знаю, що не мала йому казати. Я мала зберегти це в таємниці, хай би він і далі думав, що немає жодних проблем. Вірив, що ми просто одна велика фейкова щаслива родина. Але я не змогла втриматися.

— Ти також сказала йому, що твій батько — Ларрі?

— Ні, я не знала, що це він. — Вона відразливо кривиться, що абсолютно зрозуміло. Яке ще обличчя в тебе буде, коли ти виявиш, що маєш спільні гени з Ларрі Леопольдом? — Повірити не можу: моя мама — з ним... — Її пересмикує.

— Тоді як же Рік дізнався?

— Мама нарешті зізналася. Того вечора вона сказала йому, хто це був. І саме тому все це сталося. Чому мій батько приїхав до будинку Ларрі.

— О, Трішіє. Що там було!

— Знаю-знаю. — Вона зітхає. — А могло б бути ще гірше, набагато гірше, якби ви не опинилися там, щоб його зупинити, пані Ріццолі. Він міг убити Ларрі. Тоді б його посадили до в’язниці до кінця життя. Все через мене.

— Ні, люба. Не через тебе. Ніколи не звинувачуй себе за це. Це дорослі все накоїли. — Я замовкаю. — Винні майже завжди дорослі.

Трішія опускає голову на руки і плаче тихими слізьми. Вона так не схожа на мою доньку, коли та була підлітком. Моя Джені не плакала тихими слізьми. Якщо вона отримувала удар, то не плакала; вона одразу била у відповідь. Але Трішія набагато чутливіша дівчинка, і їй буде потрібна допомога її мами, щоб з цим упоратись.

Я маю подзвонити Джекі. Це буде незручна розмова, бо вона не знає, скільки я знаю про її родину, але вони з Трішією потрібні одна одній, і я, можливо, та, хто має знову штовхнути їх в обійми одне одного.

Проводжаю Трішію до виходу, і коли вона йде вулицею думаю про те, що скажу Джекі по телефону. Нічого осудливого; вона вже й так знає, що налажала (до того ж із Ларрі Леопольдом!), а тепер їй потрібен друг. Якусь мить я стою на ґанку, оглядаючи район, надихаючи себе зробити цей страшний телефонний дзвінок. Навіть попри те, що все так само, вулиця чомусь здається іншою. Газон Леопольдів такий самий доглянутий, як завжди, але всередині цього будинку шлюбна криза. Джонас — людина, яку колись знали як нашого місцевого «морського котика», не стовбичить на своєму звичайному місці у вікні, тягаючи залізяки. Мабуть, боїться висунути носа після того, як виявився шахраєм. А Ґріни? Навіть цієї ясної й гарної неділі їхні жалюзі закриті, а таємниці надійно сховані.

Я вже збираюся зайти назад до будинку, коли помічаю наближення знайомого білого фургону. Це той самий фургон, що весь час їздить моєю вулицею, його я бачила кілька вечорів тому припаркованим біля будинку Леопольдів. Я припускала, що він належить якомусь приватному детективові, якого найняв Рік, але тепер знаю, що це не так. Тож хто їздить у цьому фургоні і чому він весь час повертається до мого району?

Він повільно пропливає повз мій будинок і зупиняється на узбіччі за кілька будинків далі. Там він просто стоїть з вимкненим двигуном. Чому водій не виходить? Чого він чекає?

Не можу більше витримати цю непевність. Я жінка, що не побоялась людини з пістолетом і врятувала життя Ларрі Леопольда.