Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

— У нас?.. Гм... А таки є... Є дві дочки. Товар показний, під ляду не ховаємо, а доброму купцеві тільки тішитися будем... То, кажете, скільки там тих дукатів було?

— Зо п’ять сотень налічив.

— Ого! І де ж воно тепер те багатство?

— А я його закопа у іншому місці. Там таке безлюддя, що й дикого звіра не стрінеш, не те що...

— Ага. Ну, то чого козу за хвоста? Приходьте на оглядини — виберете, яку схочете.

— Тоді згода, Микито Івановичу!

— Згода то й згода!

Микита Іванович простягнув руку, а до нього потяглась журавлина лапка. Перед ним стояв таки журавель на одній нозі. Микита навіть ущипнув себе: «Що за чортовиння?!» У цей час над ними знову проплив журавлиний ключ, жалібно наспівуючи: «Іві, іві!» Микита відчув мурашки на спині. Щось тут не те, подумав, приглядаючись до майбутнього зятя. Як же се — і журавель ти, і людина начебто, і пастух, і скарбонка у тебе з золотом, та й одружуватися хочеш там, де тебе ніхто не знає... От коли б ти ще гроші приніс і сказав: дивіться, який я багатир! Ану котра вийде за мене?.. А то, бачите, скарб невідомо й де. Знаємо ці штуки!

— Сумніватися зволите, Микито Івановичу? — мовби прочитав його думки журавель. — Що ж, як собі бажаєте. Ми знайдемо дівчину і деінде. Хотілося у вас посватати, бо начувся багато доброго... Та й взяв оце трохи зі скарбонки на всяк випадок, щоб... Але, як вам щось не до шмиги, то вмовляти не буду... Прощавайте...

— Е... теє то, як його... Зачекайте... Я не те, щоб су­мнівався, тільки так собі розмірковував, що і як... Бо то ж таки не жарти! Ось я дивлюся на вас — звичайний собі чоловік: і жупан, і пояс розшитий з аглицької каламайки, і чоботи добрі, шкапові, з підковами, і шапка оно... Хоча, правда, голова в тебе, як огірок, і носяра довгуватий... А ще ж недавно — журавель журавлем...

— Хе-хе-хе! Микито Івановичу, та як же се, що ви людини від птаха ніяк одрізнить не можете?.. Мабуть, тому, що без бриля на сонці сиділи. А день такий, що на сонці хоч пироги печи. От вам голову й припарило.

— А може бути, може бути... Гаразд, ходімо на село, до мене. Оглядини справимо, з бабою своєю перебалакаю, а там і дочку спитаємо одну або другу.

— Оце, Кирику Єлисейовичу, й хата моя, — сказав Микита, заходячи до себе у двір.

Вони зайшли в хату, за чистим дубовим столом сиділа білява дівчина і щось там шила, друга, чорнява, прибирала начиння на полиці. Господині десь не було, певно, пішла корову доїти.

— Таточку, таточку! — заметушилися дочки. — Де ж це ви забарилися? Ми вже вечеряти зібралися.

Мабуть, вони не бачили журавля, що стояв за спиною в Микити. Саме на ту пору увійшла й Степанида.

— Де ж це ти забарився? — спитала вона. — До млина ходив, чи що?

— Та де... Не був я в млині. Зате ось гостя привів. Та ще якого гостя!

Кирик Єлисейович ураз стрепенувся та почав чепуритися, скубати себе — зовсім, як журавель. Крила зашуміли, заклацав дзьоб по пір’ю так, що пух посипався. Дівчата зойк­нули від несподіванки, а господиня аж розсердилася:

— А бодай тобі! Оце очі безсоромні! Знайшов собі забаву! Та ти що — дитина мала? Цілісінький день протинявся бозна-де, ще й журавля до хати заволік — нате, мовляв, тіштеся!

— Перестань торохтіти, Степанидо, як той віз незмащений. Спочатку діло спитай, а тоді й волай.

— А що тут питати? Знайшов діло — з журавлем воловодитись!

— Та щоб ти знала — це тобі не просто якийсь журавель, а сам Кирик Єлисейович Журавель. От! Не смій мені гостя кривдити, жінко, бо ще невідомо, чи не поріднимося часом.

— Авжеж, Степанидо Ригорівно, — втрутився журавель, — я вам не чужий. З Микитою Івановичем ми вже перебалакали і дійшли згоди.

Доньки, як теє почули, то враз їх наче вітром здуло — пішли по селу дзвонити, що батько вченого журавля до хати привів: людським голосом говорить!.. Хочете побачити? То йдіть до нас!

Тим часом Степанида підсіла до чоловіка, який уже примостився з журавлем коло столу, і пішла в них поважна розмова.

— А так-так, жінко, і я, не во гнів його милості сказано, довго не міг ніяк чоловіка в ньому побачити. Ну як же се, думав, і крила, і дзьоб, і ноги тонюсінькі — хіба ж це чоловік? А бачиш таки — увірився. Як поговорив із ним, то й пізнав, що се добра людина.

— Ніяк оце не второпаю, яке в тебе може бути діло з цим... е-е... паничем. Може, він якийсь заморський чоловік, а то