Катерина Воронцова - За жагою кохання. Книга 2, Катерина Воронцова

Надвечір повернувся сам господар і я наполегливо спробувала повернути витрачені на мене кошти, але Северський Старший сприйняв мої спроби, як особисту образу. Тож мені лишилося лише подякувати та відступити, залишивши йому право на гостинність.

Іноді я спостерігала, як спокійне обличчя глави сім'ї робилося спантеличеним, здавалося, що подумки він невпинно щось вирішує. Я не допитувалася, Роман Андрійович працював над моєю ситуацією і коли він буде готовий, розповість усе сам. Найприємнішим часом були вечори, коли всі збиралися разом і Максим приходив зі своєю дівчиною, гарненькою мініатюрною шатенкою. Ліна, або як лагідно називав її хлопець Янголятко, мені одразу сподобалася: дівчина була такою ж яскравою і живою, як і її коханий. Спілкуватися з ними було легко й весело, і час минав як ніколи добре.

Того вечора Роман Андрійович, попередньо вибачившись, раніше пішов відпочивати. Як пояснив мені Макс, батько часом почувався не дуже добре: турбували отримані на роботі травми та поранення. Ліна теж була відсутня, у неї випало нічне чергування в клініці: дівчина перший рік працювала лікарем в дитячій хірургії.

- Ну, чого носа повісила? - легенько клацнув мене по носі Максим, - думаєш скиснемо від нудьги?

- А ніби ні? - примружилася я.

- Зі мною? - він скептично підняв брову .

- Атож, - я оцінююче оглянула хлопця, невзмозі приховати смішинки в очах.

- Не дочекаєшся, феє, - криво усміхнувся Макс, нагадавши свого брата і, взявши мене за руку, потягнув нагору. - Ходімо, я бачив, як ти роздивлялася фотки з Норвегії. Хочеш, розповім про наш вояж?

- Жартуєш? Звичайно хочу, країни Скандинавії це ж мрія мого життя! - я перелітала через дві сходинки, намагаючись не відстати від широкого чоловічого кроку.

- Вирішено, восени їдемо туди всі разом.

- Прошу, - хлопець відчинив двері своєї кімнати та увійшов слідом за мною. - Ось так я і живу.

Він знову посміхався, просто «людина-сонце».

- Креативно, - захоплено кивнула я, роздивляючись приміщення, що більше нагадувало кабінет мандрівника. Карти й глобуси, стародавній штурвал, постіль у стилі корабельного ліжка... Навіть стіни та підлога все вказувало на пристрасть молодшого Северського до одіссей. Поки я з цікавою жадібністю витріщалася на статуетки десяти негренят, що юрмилися на потертому столі і згадувала детективний світ Агати Крісті, Макс стягнув з полиці два товстелезні альбоми.

- Сідай, - показав він на місце поруч із собою. - Тут є на що подивитися і що розповісти. Обіцяю, на найближчі кілька годин нудьгувати тобі не доведеться.

Я сіла на диванчик, який схоже поцупили зі зйомок фільму Пірати Карибського моря і Максим відкрив першу сторінку альбому. Хлопець виявився повністю правий, я не те що забула про нудьгу, я ніби сама перемістилася в далекий край. Розповідаючи мені про свої подорожі, Макс настільки яскраво описував місцеві звичаї, найменші деталі архітектури, природи й навіть погоди, що мені здавалося, що я справді відчуваю запах моря, чую шум вітрів мальовничих фіордів і водоспадів та підіймаюся на височенні гори...

- Хочеш розповім, як нам вдалося розіграти шведських дівчат?

- Дитячий садок, - пирхнула я.

- Нічого такого, але було весело! Слухай, ми тоді були проїздом у Брюггені...

Через годину від безперервних смішних історій у мене вже не було сил реготати, а веселий казкар все ніяк не вгамовувався. Двері до кімнати були відчинені, і якби ми так не галасували, то почули б звук неспішних чоловічих кроків... Я не знаю, що змусило мене повернути голову, можливо, поява великої тіні на стіні чи легкий шурхіт. Сміх розчинився в просторі, коли мій погляд потрапив у вир сірих очей, що з кожною миттю все більше наповнювалися свинцевою важкістю. На порозі стояв сам Данило Северський.

Пенелопа* - персонаж грецької міфології, двадцять років Пенелопа вірно чекала свого Одіссея.