Анна Мавченко - З роду старої крові, Анна Мавченко

Її Високість із подивом збагнула, що голос незнайомки схожий із голосом покійної королеви. Від цього спиною пробіг холодок.

– Хто тут? – запитала обережно, намагаючись видивитись між тінями дерев гостьову постать. Однак, нікого не бачила.

– Невже не впізнала? – прозвучало у відповідь знайомо-лагідне – таке, від якого в дівчини перехопило подих.

– Мамо? – видала недовірливо, а ще більше – шоковано, ледве-ледве вгледівши між сухих гілок чиюсь нечітку постать.

– Так, доню, – видихнула та постать зраділо. – Нарешті я тебе знайшла! От тільки… Ті створіння, що поруч з тобою, нам не друзі. Вони користуються тобою, їх доброта – брехлива. Ну ж бо! Треба йти, допоки ніхто з них не прокинувся.

– Чому? Ти, мабуть, помиляєшся…

– Корнеліє? – раптом долинув з-за спини розгублений голос ще сонної Кори – її заспане обличчя висунулося з намету. – Ти що там робиш?

Принцеса встигла лиш озирнутися й розтулити вуста, аж раптом...

– Бігом! – крикнула постать маминим голосом і кинулася втікати.

Часу на роздуми й розмови не залишилося.

– Стривай! – гукнула їй услід Еллі, а тоді під гучне злякане іржання коней поквапилася вслід за тінню.

– Куди ти, дурепо? Стій! – прилетіло злісне у спину від Кори, однак її приятелька сліпо та стрімко віддалялася від табору, гнана невпевненою та тривожною радістю вслід за тим, кого обнадіяно вважала матір’ю.

Дівчина не знала напевне, чи насправді зустріла свою матір. Однак схильна була вірити, що то дійсно вона, принаймні голос точно належав покійниці. Хіба ж його можна так ідеально підробити? А ще це скорочене звертання «Еллі» – так її називала лише королева Аліша. І хоч голос розуму підказував, що померла не могла ось так просто нізвідки з’явитися, наївна дитяча душа не сміла відмовитися від раптової надії й можливості переконатися в особі утікачки на власні очі.

Так швидко бідолашна Корнелія, мабуть, іще ніколи в житті не бігала, проте надовго її не вистачило. Тінь усе віддалялася й віддалялася, а принцеса, навпаки, знеможено сповільнювалася, відчуваючи, як морозне повітря кігтями роздирає легені. Ноги провалювалися у сніг ледве не до колін, тонке голе гілля норовливо дерло мантію, плуталось у волоссі й зачіплялося за складки сукні, котра своєю довжиною та вагою ускладнювала ходу. Тішило лише одне – завірюха вщухла, й вітер більше не кидався голодним звіром до худого слабкого дівочого тіла, от тільки пишні й рясні крони дерев майже повністю заслоняли простір довкола від скупого місячного світла, що продиралося крізь пухку сірувату завісу хмар, через це дівчина мало що бачила в темряві ночі.

– Мамо! – вигукнула Еллі, розгублено роззирнувшись.

Жодного натяку на інших живих істот – лише холод, бентежна тиша і темінь, розбавлена тінями моторошного лісу.

– О, боги! – приречено видихнула дівчина. – Що я накоїла?

І наче проблем і без того було мало, раптом десь поблизу пролунало чиєсь тихе погрозливе гарчання, на тлі якого всі інші звуки лісу стихли. Принцеса судомно вдихнула й побоялася озиратися. Вона проковтнула паніку й, не вигадавши нічого кращого, просто взялася швидкою ходою рухатися далі, хоч логічніше було б по власних слідах повернутися до табору. Утім думка про те, що десь там, позаду, зачаїлася якась, безсумнівно недружня, істота, гнала в тому напрямку, який безпідставно видавався менш небезпечним.

На жаль, Корнелії щастило недовго. У якийсь момент її нога, занурившись черговий раз у сніг, просто не знайшла жодної опори, й дівчина всім тілом повалилась уперед, провалившись у якусь глибоку чи то нору, чи то печеру – важко було розгледіти. Після кількох секунд запаморочливого падіння, тіло з болючим відгуком зіштовхнулося із землею, й поштовх вийшов настільки сильним, що Еллі ненадовго відключилася. А коли через кілька секунд прийшла до тями й розплющила очі, збагнула, що вже не сама. Й та істота, яка мовчазно над нею нависала, уважно роздивляючись, геть не нагадувала людину. Принаймні, не повністю. Тіло в неї мало людський вигляд, одначе крізь смуглу шкіру проступали чорно-червоними нитками вени, що тяглись по передпліччях, рельєфних грудях, плечах і шиї аж до голови, подібної на конячу. Замість долонь і стоп у невідомої істоти були копита, а ноги покривала густа темна шерсть.

– Що ти в біса таке? – видихнула вражено Корнелія, не стримавши язика за зубами, а у відповідь почула погрозливе тихе гарчання, схоже на те, що вже чула раніше.

Оновлення 19.06.

«Як кінь може гарчати?» – подумала вона, піднявшись на лікті, й спробувала відповзти якомога далі.
Поперек одразу ж відгукнувся на її нехитрі дії різким спалахом неприємних пекучих відчуттів. А істота продовжила пильно спостерігати за рухами дівчини зі свого місця.

«Воно розумне чи ні?» – Корнелія не знала, що й думати. Хотіла покликати когось на допомогу, проте сумнівалася, що звідси її хтось почує, та й не знала, яку реакцію це викличе в тієї потвори. Померти за таких дурних обставин за крок до омріяного зцілення зовсім не хотілося. Вона подумки картала себе за ту необачну наївність, яка тепер не просто вилізла їй боком, а могла дорого коштувати. Однак усвідомленням власної помилки цій ситуації неможливо було зарадити, тож принцеса поспіхом міркувала над тим, як бути далі.

– Я тобі не ворог! – промовила вона з надією на те, що тварино-людина її зрозуміє.

Виставивши перед собою руки у спробі показати свою беззбройність, Еллі поволі звелася на ноги й раптом відчула, як по її обличчю щось стікає. Обережно провела по щоці зовнішньою стороною долоні й зіщулено поглянула на темні розводи, які залишилися на її пальцях.

То була кров, що не дуже тішило.