Уляна Пас - Холодна ніжність, Уляна Пас

Торкаюсь долонею його щоки, а іншою накриваю його руку. Відчуваю, як вона рухається під моєю, і мало не плачу від щастя. 

– Алексе… Алексе… ти мене чуєш? – питаю схвильовано. Розумію, що треба покликати лікаря, але разом з тим дуже боюсь, що Алекс знову може заснути. – Я зараз повернусь. Чуєш мене? Тільки не засинай! 

Біжу в коридор і кличу на допомогу персонал. Мене не пускають у палату, поки Алекса оглядають. І знову доводиться чекати, але цього разу хвилювання приємне. Алекс повертається до мене! 

Лікар виходить хвилин через десять, а я мало свідомість не втрачаю від хвилювання. Так хочу, щоб усе було добре! 

– Ваш чоловік прийшов до тями, – розповідає. – Ми будемо стежити за його станом. Лікування буде довгим, але будемо сподіватися на краще. Олександр сильний. Він впорається. Звісно, якщо ви будете допомагати. 

– Дякую, – видихаю. – Я можу його побачити? 

– Звісно, – усміхається. – До речі, він про вас запитував. Хвилюється. 

Мене не треба просити двічі. Відразу йду до палати. Коли переступаю поріг, помічаю, що маски на обличчі в Алекса вже немає. 

– Синичко… – чую його тихий голос і просто не можу тримати емоції в собі. Знову реву, біжу до нього та обіймаю за шию. Мабуть, роблю боляче, але все одно не відпущу. 

– Дякую, що повернувся, – схлипую і піднімаю голову. Дивлюсь у його очі й не тямлю себе від щастя. 

– Ти не… постраждала? – видихає. 

– Ні, завдяки тобі, – шепочу. – Ти навіть не уявляєш, як нас налякав. Якби ти помер, я б… 

– Я живий, синичко. Я тут. 

Я знову його обіймаю. Просто не можу інакше. 

Як сказав лікар, повернення до нормального життя буде довгим, але ми все витримаємо. Головне, щоб разом. 

Алекс дуже швидко засинає. У нього ще немає сил, щоб більше часу проводити у свідомості. Я ж набираю Руслана і ділюсь хорошими новинами. Він обіцяє приїхати з Діаною. 

Поки Алекс спить, набираю Яра, але він не відповідає. Розумію, що брату зараз дуже важко. Він батьків сьогодні поховав. З'являється бажання поїхати до нього, але я не хочу залишати Алекса. 

Пишу Яру повідомлення про стан Алекса і відкладаю телефон. Поки Алекс спить, тримаю його руку у своїй. Та коли мій погляд торкається чорної теки, вирішую таки глянути в неї. 

Що б там не було – я все прийму. Мені здається, що найгірше позаду. А правду треба знати, щоб бути готовою до неочікуваних поворотів, яких буде ще багато. 

Розгортаю теку, пробігаюсь очима і відчуваю, як по спині бігають мурахи. Скажу чесно, я будь-чого чекала, але не такого. Ця інформація не про мене і не для мене. Я не знаю, що з нею робити та чи варто щось робити взагалі. 

Це копії документів з дитячого будинку. Документи на усиновлення хлопчика шести місяців. 

Закриваю теку і дивлюсь на Алекса. Висоцький мав рацію, ця інформація надважлива і може викликати вибух. І тільки від мене залежить, буде цей вибух чи ні.