Дмитро Чорнота - Характерник, Дмитро Чорнота

Вже за північ перед козаками показалися обриси станиці. Подорожні зупинилися. У вдалий час приїхали. Зараз почнеться найміцніший сон. Всі гультіпаки вже повлягались хто де. Тільки сторожа ще має чатувати.

З такої відстані ще ніхто зі станиці не міг їх побачити. Навколо наче хто смолу розлив. Ледве далі ніж голова коня можна щось розгледіти. Місяць надійно захований за хмарами. Хлопці обійшли станицю і зупинилися із західного боку. Звідси зручніше підходити до поселення й до будинку отамана ближче. Тут була болотиста місцина. На ній, в густих заростях, козаки й заховали коней та всю поклажу, що не була потрібна саме зараз. Дуже вигідне виявилося місце. З боку станиці рідке болітце, а в інший бік доволі твердо. Отже, в разі необхідності раптової втечі, буде невелика перевага. А в таких випадках дрібниць не буває. З тією ж метою й коней не розпрягали.

З однієї з сідельних сумок Паливода дістав ремінь, на якому було закріплено п’ять метальних ножів. Він надягнув його через плече і припасував під себе. Потім випростався й аж сам собі посміхнувся. Паливода любив таку зброю. Цей ремінь він знайшов у сонному таборі перед втечею.

Козаки були готові. Вони ще раз оглянули себе, перевірили чи все на місці й пішли в бік станиці.

Колокольников разом зі своїми незмінними помічниками Андрієм Соколовським та Миколою Пірначем сиділи за столом і пили оковиту. Незрозуміло було чи вони постійно це роблять, чи це так співпало, що і цього разу картина така ж як і минулого разу. Та то й не важливо. Однак, жодних справ вони не обговорювали як це могли б робити за чаркою командир зі своїми радниками чи помічниками. Вони пили, закусували та говорили про всілякі дрібниці, розповідали анекдоти та часом дико сміялися з того всього.

Була вже пізня ніч, коли отаман відправив своїх помічників і залишився сам. Він перехилив ще одну чарку і вже збирався йти спати, як у дверях показалася постать.

- Чого ще потрібно? – незадоволено захрипів отаман.

- Отакої, - відповів Паливода, - оце така гостинність?

- А, це ти, характернику, - наче й зовсім не здивувався Колокольников.

- Я, отамане. Я.

- То тобі таки вдалося втекти? Дуже за тебе радий. Чесно.

- Ну, ти ж розумієш, - Северин кинув якусь мотузку поряд з собою, а сам підійшов до столу і сів на лавку навпроти отамана, - що якби не твоя поведінка, то я й не потрапив би до полону, не довелося б втікати, не втратив би пальця.

- Шкода це чути, козаче, але зрозумій мене правильно. Мені немає діла до твоїх проблем. Як і тобі до моїх.

- Тут ти не правий. Мені до твоїх справ є діло. Бачиш же, я повернувся після втечі, хоча й дуже ризикую, а міг би бути вже в дорозі на Січ.

- То що ж тобі від мене потрібно? – очі отамана враз протверезіли. Він почав розуміти, що ситуація для нього може бути небезпечною. – Чи ти повернувся помститися мені? Даремно. Я проти тебе нічого не маю. Я тобі казав, ти мені навіть подобаєшся, але служба є служба. Щобільше, я не збираюсь віддавати тебе вдруге. За тебе гроші я вже отримав, а те, що вони тебе не встерегли – то проблема не моя. Своє за тебе я отримав. Решта мене не цікавить.

- У тому й справа, отамане, що тобі ні до чого немає діла. Такі люди найнебезпечніші. Я зараз говорю навіть не про тих бідак, які в майбутньому можуть до тебе потрапити і яких ти продаси як оце мене. Такі люди як ти не мають внутрішніх переконань та принципів. З тобою не можна мати справ. За гроші ти зрадиш і продаси не вагаючись. А якщо й завагаєшся, то все одно продаси. Ти трухлий і гнилий всередині. В чому мета твого життя? Для чого і для кого ти живеш?

Колокольников мовчав. Останні кілька днів він і сам собі почав ставити подібні питання. А саме тоді, коли до нього потрапив Паливода. Колокольников відчув у цьому козакові сильний характер. І характер той брав свою силу від своїх переконань. Боротьба за свободу, рівність, права свої, своїх земляків та всієї України без жодних умовних поділів. Ця мета живила Паливоду. Ту живильну силу й відчув отаман.

Отож, питання такі Колокольников собі ставив, але відповіді не було. Гроші? То це не відповідь. Навіть сам отаман розумів, що гроші не можуть бути метою. Тепер він це ясно бачив.

- Так, я розумію про що ти мене питаєш. Не маю я відповіді. Поки що. Та я знаю, що з часом розберуся для себе з цим питанням.

- Ні, отамане, не розберешся. Не за таких умов. Це зараз тобі здається, що ти щось починаєш розуміти, а завтра прийдуть твої замовники, ти побачиш їхні гроші й про все забудеш. Така ти людина, а люди не змінюються.

Колокольников мовчав. Він розумів куди хилить Паливода. Цей характерник не збирається відпускати його живим.

- Я тебе не відчув цього разу, характернику, - тихим голосом сказав отаман. – І в голову тобі залізти не можу.

- Так, я відчув, що ти намагався це зробити, але, дякуючи тобі, в мене було чимало часу, щоб попрацювати над собою.

- В тебе це добре вдалося. Невідомо тільки чи це тобі допоможе.

За цими словами Колокольников вихопив невідомо звідки шаблю і замахнувся на Паливоду. Той хоч і виглядав розслабленим, але блокувати удар своєю шаблею встиг. Отаман перевернув стола в бік Северина. Паливода не очікував, що стіл такий важкий, тому не зміг його втримати й упав. Колокольников не ловив гав і тут же підскочив до лежачого та спробував його зарубати. Але характерник передбачав, що отаман саме так і зробить. Тому легко парирував удар і своєю чергою зробив підсічку нападнику. Це вдалося зробити з такою силою, що ноги отамана підлетіли вище голови й той всією своєю вагою гепнувся об підлогу.