Ольга Манілова - Поцілунок одного разу , Ольга Манілова

Розділ 30

Карелін, мабуть, цілує її обличчя, але звідки знати точно: Кіра нишпорить по неосяжних плечах і грудях, намагаючись розглянути все-все і порахувати. Махіна, а не людина.

Господи, скільки тут рахувати. Усього два отвори, правда? Одне начебто зовсім плоске. Там кулі не може бути.

Роман заспокоює тихим, але хрипким голосом, бо Кіра, здається, повторює це вголос безперервно.

- Де лікарі? — усувається вона і озирається. — Де вони, ти зараз же йди…

Прохолодними губами проводить по її скроні та повікам і розмовляє із замом як ні в чому не бувало. Та Кіра готова сама його застрелити за таку безтурботність! Пробите кулею плече точно і серйозно, у комірі пальта видніється кров. Боязко просунути туди руку та перевірити напевно.

Трохи віддалік від них тупцюють змоклий Кирило і кілька хлопців.

— Косий залишився і подзвонив до Глаша, так що будь з ним на зв'язку. І на пряму, який сенс? Сашка вже привезли?

— Ага, дрихне, взагалі, поки всі працюють у поті чола. То підірвав я їх чисто чи ні?

Карелін поводить головою і цокає язиком. Їй доводиться знову закинути обличчя, щоб розглянути хоча б частину профілю.

Є на світі божа милість, бо до них поспішає хірург, а то ці двоє готові тут ще півдня ляси точити. Кіра практично штовхає Рому до рук лікарів.

Але не тут було.

— Зачекає кілька хвилин, — відрізає він чоловікові у білому халаті. Але видно, що на ногах уже не так міцно тримається.

Обличчя спітніле та з глибокою складкою біля рота доведе її до такого тяжкого інфаркту, що хірургів на всіх постраждалих не вистачить.

- Що ти робиш? — благає вона високим голосом. — Тебе ж підстрелили майже півгодини тому!

— Ш-ш-ш, — усміхається Карелін. — Це дрібниця. Тебе вже дивились? Тільки від осколків?

Лише зараз дівчина розуміє, що майже вся верхня ліва частина його тулуба нерухома чи не слухається команд решти тіла. Не рухає ані рукою, ані плечем. Як раніше не помітила? Куди вона дивилася?

Він помічає подряпину на нозі і роздратовано хмуриться. Зараз точно відкриє рота і видасть лекцію, як не можна було спускатися з борту по-літньому одягненою, наступного разу точно ще одну валізу візьмемо, як Роман і говорив, а ще бла-бла-бла треба було передбачити те й це.

Якби Кіра мала сили — і фізичні, і моральні — схопила б його і трясла-трясла-трясла б.

— Рома, — хрипко видає дівчина, — Рома...

— Іду вже. Лише місцева, добре, док? Без фокусів.

Це не він злегка завалюється через чотири кроки, це її передінфарктний апарат завалюється, щось там, що ганяє всередині, але навряд чи кров, бо та вся прямо в голову вдаряє.

Карелін абияк випрямляється і слідує за лікарем і медсестрами.

Очікування переноситься в перпендикулярний коридор, тому що тільки з нього можна потрапити далі до реанімаційних. Лешей і Кирило маячать десь на іншому кінці холу, але незабаром начальник охорони йде. Заступник теж відлучається кудись постійно, але все одно повертається. Якоїсь хвилини Кіра наближається до заступника Кареліна.

Це її шанс. Розпитати прямо, поки їхній Головний і її бойфренд не бачить і не чує. І поки що не роздав чітких вказівок: що говорити, а про що промовчати.

Не по собі від таких обачних дій у нього за спиною буквально в той час, як з нього кулю витягують, але Кіра змушена задовольнятися тим, що є.

З Кареліна потім кліщами все доведеться витягувати.

— То ти підірвав щось біля аеропорту?

Лешей дивиться на неї з прищуром. На обличчі у зама завжди такий вираз застиг - ніби ось-ось грайливо посміхатися почне, але Кіра не бачила жодного разу, щоб той усміхався.

- Ага. Гранатометом. Хочеш, навчу?

Це він, певне, з неї знущається. Виявляється, дівчина має певну репутацію серед карелінських. Принаймні у вищих ешелонах.

— Ти завжди береш із собою гранатомет?

- М-м-м, взагалі-то так.

Може, й справді. Але Лешей зазвичай не зустрічав їх в аеропорту. Жодного разу. Їх тільки Кирило бувало супроводжував. І то не завжди. Мабуть, це вважалося злісним порушенням безпеки, для особистого життя Головного, тому що особисте життя Головного у вигляді Кіри некомфортно почувалося під ковпаком численного супроводу.

— Я здивувалась, коли тебе побачила. То ти з якоїсь причини приїхав?

— У тебе ніби ніс короткий, — жмуриться він знову, — а запитань завалися. Я ж сказав до Головного з питаннями. Я тобі не реєстратура та не інформбюро.

— Я просто думала, у тебе серед усіх повідець найдовший, — усміхається вона зовсім щиро і довго, дуже довго утримує губи в такому стані. Чому він знову кривиться, як від кислого лимона. — Наче гавкати вдається найбільше.

 

— А ти не думай, — киває Лешей на другий кінець коридору, де Кіра раніше була, — ти йди, чекай. Сиди-сиди. Без "просто". Чао.

— Тут у клініці справді добре сидіти. Адже це не аеропорт, що належить Кулакову.

На зло йому вона розвертається в інший бік: справді у напрямку до реєстратури. Але через деякий час змушена повернутися назад. У клініці якось зовсім тихо стало, аж моторошно. Чекати на Кареліна все-таки зручніше в закутку перед реанімаційними.

Проходить, мабуть, хвилин двадцять, перш ніж шок повністю розчиняється. Кіра виринає з колишнього заціпеніння, розглядаючи навколишню клініку отверезілим поглядом.

Так, шок насправді відступає, тому що тільки так можна пояснити появу такого гострого та різкого болю, що пронизує, коли Кіра підіймається з дивана розім'яти ноги. Щось рве і викручує, рве та викручує низ живота, і, здається, осередок тортур — у матці.

Вона переставляє спочатку одну ногу і, можливо, через століття іншу. Десь праворуч дверний виступ у стіні, і, якщо підняти руку, вийде дотягнутися, але дівчина не впевнена, що здатна це зробити.

Кіра опускає голову, а на світло-сірій підлозі, прямо під нею, збираються краплі крові. Рука сама собою обпалює дотиком нижню третину живота.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍