Жюль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

і мені вдалося наблизитися до неї. Але вона, здається, навіть не впізнала мене! Невже я так змінився?

— Нен, — покликав я.

Бідолашна стара довго вдивлялася в мене і нарешті сказала:

— Це ви, містере Дік? Я… я… скоро помру.

— Ні, ні! Будьте мужніми! — відповів я, опустивши додолу очі, аби не бачити цю жахливу безкровну примару.

— Так, я помру, — повторила Нен, — і не побачу більше моєї любої хазяйки, мого маленького Джека!.. Господи, Господи, зглянься наді мною!

Я хотів підтримати стару Нен, яка уся тремтіла у своїх лахміттях. Я б радий був, якби мене прикували до неї, щоб розділити з нею вагу ланцюга, який вона несе одна після смерті своєї супутниці.

Але сильна рука відштовхнула мене вбік, а нещасну Нен ударом батога загнано назад у натовп невільників. Я хотів накинутися на цього звіра. Але з'явився начальник-араб, схопив мене за руку і не відпускав, допоки я не опинився вкінці колони.

Потім він промовив:

— Негоро!

Негоро! Значить, це за наказом Негоро зі мною поводяться не так, як з моїми товаришами по нещастю?

Що ж очікує на мене?

10 травня. Сьогодні проминули два села, охоплені пожежою. Хатини підпалено з усіх боків. На деревах, вцілілих від вогню, висять трупи. Мешканці втікли. Поля спустошено. Ці села зазнали нападу. Убили зо двісті чоловік аби захопити десяток невільників.

Вечоріє. Ночівля. Табір розбито під великими деревами. Узлісся оточено високою, як кущі, травою.

Вчора вночі, зламавши рогатину, втікли декілька полонених. Їх упіймали та надзвичайно жорстоко покарали. Сьогодні хавільдари та солдати особливо пильні на варті.

Настала ніч. Гарчання левів та гієн. Десь далеко пихкають бегемоти. Ймовірно, поряд озеро або річка.

Незважаючи на втому, я не можу заснути. Думки не дають спокою.

Через деякий час мені здалося, що хтось тиняється високою травою. Напевно, якийсь хижак. Чи наважиться він увірватися до табору?

Прислухаюся. Нічого. Ні, якась тварина пробирається крізь очерет! Я без зброї! Однак я захищатимуся! Я покличу на допомогу. Моє життя, можливо, потрібне місіс Уелдон, моїм товаришам!

Вдивляюся в темряву. Місяця сьогодні немає. Ніч безпросвітно чорна.

Ось в пітьмі серед папірусів зблиснули два вогники: очі леопарда або гієни. Вони зникли. З'явилися знову.

Трава шарудить. Звір кидається на мене!

Я хочу закричати, підняти насполох.

На щастя, я вчасно стримався!

Не вірю своїм очам. Це Дінго! Дінго поряд зі мною?! Славний Дінго! Як він повернувся? Як знайшов мене? А-а, це інстинкт. Але чи може інстинкт пояснити таку дивовижну відданість? Дінго лиже мені руки. Славний пес і віднині мій єдиний друг! Отже, тебе не вбито!

Дінго лащиться до мене. Він розуміє мене!.. Він хоче загавкати.

Я заспокоюю його. Не можна, щоб його почули. Нехай він непомітно йде слідом за караваном і хто знає, можливо… Однак, чому Дінго так наполегливо підставляє шию під мої долоні? Він неначе говорить мені: «Шукай! Нуж-бо, шукай»! Я шукаю і знаходжу щось, що прив'язане до його шиї… тоненький очерет стирчить із застібки на нашийнику із таємничими літерами «С» та «В».

Дістаю очерет. Ламаю його. Там записка!

Але я не можу прочитати її в такій темряві. Треба дочекатися світанку. Я хотів би притримати Дінго, але славний пес, хоч і лиже мені руки, неначе виривається геть. Він розуміє, що доручення, покладене на нього, виконано. Один стрибок і він тихцем зникає в траві. Господи, порятуй його від левів та гієн!

Дінго, зрозуміло, повертається до того, хто відправив його на завдання.

Записка, яку все ще не можливо прочитати, горить в моїх долонях. Хто її написав? Місіс Уелдон? Геркулес? Яким чином відданий пес, якого ми вважали мертвим, зустрівся з тією або з іншим? Що в цій записці? Чи запропонує вона мені план втечі або ж це тільки звісточка від тих, хто мені дорогий? Як би там не було, ця подія приємно розбурхала мене. Можливо, це покладе край усім нещастям?

Ох, але ж як довго не світає!

Я чекаю на перші промені на горизонті. Я не можу зімкнути очі. Десь далеко як і раніше чутно ревіння хижого звіра. Мій бідолашний Дінго, чи вдалося тобі уникнути зустрічі з ним?

Нарешті розвиднюється. В тропіках швидко свтлішає. Я влаштовуюся із запискою так, аби прочитати її непомітно.

Намагаюся прочитати. Ще темно, нічого не видно.

Нарешті я прочитав! Записка від Геркулеса!

На клаптику паперу декілька рядів олівцем.

Ось про що там мова:

Місіс Уелдон та маленького Джека понесли в кітанді у супроводі Гарріса та Негоро. Вони з містером Бенедиктом випередили караван на три-чотири дні. Мені не вдалося поговорити з ними. Я знайшов Дінго. Його, здається, було поранено кулею, але тепер він здоровий. Не втрачайте надії, містере Дік. Я думаю про усіх вас і втік для того, щоб бути корисним для вас.

Геркулес.

Отже, місіс Уелдон та її син живі! Слава Богу, їм не довелося, як нам, страждати від цієї тяжкої дороги! «Кітанда» — це гамак, який сплетено із сухої трави та підвішано на дві довгі бамбукові жердини. Такі кітанди несуть на плечах двоє носильників. Їх прикрито запиналом з легкої тканини. Отже, місіс Уелдон та Джека несуть в кітанді. Навіщо вони Гаррісу та Негоро? Ці негідники, вочевидь, відправили їх до Казонде. Так-так, поза сумнівом. Я розшукаю їх там! Яку радісну звістку з-поміж усіх цих страждань отримав я від славного Дінго!

11–15 травня. Караван продовжує свій шлях. Полонені з кожним кроком йдуть все повільніше. Більшість залишають по собі кривавий слід. Я підрахував, що до Казонде залишилося ще десять переходів. Скільки людей перестане страждати. Але я повинен дійти живим і я дійду!

Це жахливо! В каравані нещасні, у яких тіло — кривава рана. Мотузки, якими їх зв’язано, врізаються в оголену плоть.

Одна мати несе на руках тіло своєї дитини, що померла від голоду. Вона не хоче з ним розлучитися!

Дорогу позаду нас всіяно трупами. Епідемія віспи спалахнула з новою силою.

Ми пройшли повз дерево. До цього дерева прив'язано за шию невільників. Їх залишили тут помирати від голоду.

16–24 травня. Сили мої закінчуються, однак я не маю права слабнути. Дощі зовсім припинилися. День за днем ми йдемо в прискореному темпі. Работорговці називають це «тиркеза», тобто вечірні переходи. Потрібно йти швидше, а дорога піднімається вгору досить круто.

Пройшли через зарості дуже високої та жосткої трави. Це н’яссі. Її стебла подряпали мені усе лице, колюче насіння набилося під порваний одяг. На щастя, маю міцні чоботи, які ще тримаються