Анатолій Андрійович Дімаров - Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров

назад, лишивши по собі смугу білої піни. З острахом зауважую, що коли вітер посилиться, то вода зруйнує мого «крокодила», котрий в якихось двох-трьох кроках від тієї смуги. Тим часом темно-синя баня вгорі вже обернулася на кілька градусів навколо власної осі, перемістивши водночас сузір’я. Попереду ще добра третина ночі — тієї пори, коли бачиться все, що дуже далеко, і не розгледіти того, що близько — моєї пори, бо не треба ні від кого критись. Я починаю здогадуватися, що мав на увазі мислитель, який проголосив оту славетну формулу. Він поєднав у ній моральний закон окремої людини і всього людства у просторі й часі. Щоб осягнути це, мені треба було опинитися наодинці з ніччю, посеред безмежного таємничого поля, на якому зацвіли золоті безсмертники… І тут погляд, який блукав досі по матовому досвітньому небі, спустився вниз, і я розгледів на березі, навпроти сусіднього шатра, розпластану постать. Наблизившись, я побачив людину, виліплену з піску і обкладену черепашками, яка лежить горілиць, розкинувши руки, в такій точнісінько позі, в якій лежав я, коли засмагав. Виявляється, діти приходили дивитися не тільки на крокодила. Дрібні черепашки, що тьмяно поблискують у дотліваючому місячному сяйві, імітують мою шкіру. Не знати від чого: від холоду чи від баченого мене починає трусити. Дріж минає тільки по тому, як опиняюся в воді. А всередині в мене піднімається щось важке-важке, здається, то відкривається обкладинка «ЗАКОНУ», яку кожна людина мусить відкрити бодай раз у житті. Вона важка, як могильна плита, і підняти її може тільки той, хто багато і довго страждав. Її може підняти також відчай, але відчай приходить, коли вже не залишається найменшої надії. А в мене ж вона є. Примарна, хистка, але ж є…8

Поставивши машину на узбіччі й прямуючи до черги, яка вишикувалася біля єдиної кабіни телефону-автомата, Оксана подумала, що недаремно Віктор попрохав поїхати замість нього подзвонити на кафедру. Курортники, які прийшли, щоб перемовитися слівцем з рідними чи близькими, перетворилися б на свідків його біди. Очі людей — це люстерка, часто такі, що викривляють зображення, і, отже, в них краще не дивитися. Діждавшись, поки за нею займуть чергу, Оксана знову пішла в машину, вітер-бо дедалі дужчав, не перестаючи гнати з заходу хмари. Після зливи, що навгеніла цілу ніч, похолоднішало, берег із сіро-жовтого перетворився на брунатний, а море дибиться білими гребенями хвиль. Оксана ввімкнула приймач, і враз завивання вітру за вікном заглушилося піснею «А льон цвіте». На мить перенеслась у травневий ранок у пам’яті постала свіжа зелень бульвару, а той самий, що й зараз, сердечний жіночий голос виводив «А льон цвіте синьо-синьо…». Їй здалося навіть, що цей голос ніколи й не полишав її. В супроводі цієї мелодії вона складала випускний екзамен і зазнала великого щастя в Ялті, під цю мелодію вона вперше спізнала страх — не за себе, за Віктора. Але пісня швидко кінчається. Вітер за вікнами вгинає антену, виводить на ній, як на струні, лиховісну пісню. Тим часом черга наближається, і Оксана, захопивши записника та ручку, виходить з машини і прямує до телефонної кабіни. Гучномовець на даху водної станції, перегукуючи завивання вітру і гуркіт хвиль, застерігає курортників від купання і сповіщає про посиленая шторму. Причинивши щільніше двері кабіни, Оксана швидко набирає номер і, коли на другому боці знімають трубку, питає Сергія Чоловіка.

— Це я, — чує здивований голос лаборанта.

— Я за дорученням Віктора Степановича.

— А-а, — мовив голос. — Новини такі: в четвертій клітці тварини повмирали ще на початку тижня. В одинадцятій- позагризали одна одну. У двадцятій… — На мить голос уривається, ніби на тому кінці забули, що ж у двадцятій, а тоді чується: — Двадцята група якась дивна. Не знаю, що й думати. Замість шерсті вони обросли пташиним пухом… До того ж стали жвавішими і сильнішими, ніж були раніше. Я їх з трудом тримав у руках, коли оглядав.

— А в інших? — питає Оксана, поквапливо занотовуючи почуте.

— В інших без змін.

Оксана квапилася. Знала, що везе важливу новину; в цьому переконав оптимістичний тон і навіть подив у голосі Чоловіка. Новину, яка, можливо, покладе край пасивному спостереженню за перебігом хвороби, а заразом — і їхньому перебуванню на косі. Намагалась уявити вираз, що з’явиться на Вікторовому обличчі, коли він довідається про наслідки експерименту, але натомість в уяві постало скалічене хворобою обличчя, швидше маска, з застиглим виразом якогось дивного спокою. Вчора під фосфоричне полискування і плескіт хвиль він читав вірші. Кожен рядок, здавалося, не вимовляв, а видихав, мовби то були не чужі вірші, а його власні творіння, які він вистраждав у мить найбільшого натхнення. Він довго читав, не називаючи авторів, і вона проймалася його палким голосом і глибокими почуттями, що несли в собі промовисті строфи… Не терпілося швидше дістатися намету й доброю звісткою розвіяти сум і безвихідь коханого (саме ці почуття бриніли в усіх прочитаних віршах).

За якихось півдня рясно обжитий берег перетворився на пустелю з бурими латками сухих водоростей. Біля смуги прибою блукають ніким не полохані птахи; вони вихоплюють щось просто з піни. Мабуть, хвилі викидають на берег якусь поживу. Не просто хвилі, а водяні лавини з гуркотом обвалюються на пісок, час від часу заглушуючи навіть гудіння двигуна і завивання вітру. Віктор казав, що споглядання моря і дослухання до його голосів вселяють у нього спокій. Чи й отака стихія може вселяти спокій? Нарешті Оксана розгледіла прямокутник їхнього намету, єдиного на всьому просторі, скільки бачить око. Стало прикро, що коханий її не виглядає, та, щоб виправдати його, подумала, що Віктор, мабуть, сидить над сірим лабораторним журналом, щось пише. Але він не з’явився й тоді, коли машина під’їхала так близько, що можна було почути гудіння двигуна. Несподівано Оксану пойняла тривога. Вона раптом збагнула її причину — біля намету не було човна. Широкий слід на піску вів до. води. На мить Оксана здерев’яніла, їй бракувало сили навіть на те, щоб вийти з машини. А десь на дні свідомості ворушилася квола надія, що ось, зараз, з намету вийде Віктор… Із заціпеніння її вивів галас баклана, що більше нагадував безглуздий регіт. Відчинила дверцята й стала на пісок. Враз люто накинувся вітер, шматуючи волосся й одяг. Поспішила до намету, Віктора в ньому не було. На розкладному столикові