Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський, Нечуй-Левицький

- А я буду грати! Ану, Зiньку, ставаймо вряд! Ану, хто кого випередить? - крикнула Христина.

Зiнько став вряд з Христиною, i вони обоє покатали по травi. Христина покатала, неначе полетiла стрiла, кинута з тугого та цупкого лука, i випередила Зiнька.

- Зiньку! час нам вже додому їхати! Вже сонце стало на вечiрньому прузi! - гукнула з-за кущiв осавулиха.

- Потривайте, мамо! Ми ще трохи побiгаємо по садку, - обiзвався Зiнько.

- Ти б, мабуть, i до свiта бiгав з дiвчатами, але в мене од сидiння вже й спина заболiла.

Осавулиха наблизилась до купи паннi в i пристала до Маринки. Стара розпитувала Маринку про її матiр i просила передати од неї поклiн, як вона поїде до Києва i побачиться з своєю матiр'ю.

- Прощайте, панни! Прощай, Маринко! - сказала осавулиха дуже ласкаво i поцiлувалась з Маринкою. Маринка поцiлувала осавулиху в руки.

- Запрягай сину, конi, а я тим часом попрощаюсь з господарями та з гiстьми, - сказала осавулиха.

Зiнько з неохотою попрощався з паннами, кинув ласкавими очима на Маринку i насилу поволiк ноги по стежцi: йому так хотiлось зостатись з Маринкою в садку, гуляти до смерку, гуляти нiч до самого сонця... "Ой дiвчино моя мила! Оддав би за тебе усi битви, за твою красу, за твої очi оддав би свою козацьку славу!" - думав Зiнько, запрягаючи конi в вiз.

- Поклонiться ж од мене старому Демковi i скажiть, що я дуже, дуже невдоволений, що вiн не прибув до мене. За нашим гетьманським столом без Демка була велика дiрка. Скажiть йому, осавулихо, що я його жду в гостi, бо такий гiсть завсiди буде для мене приємний, - говорив гетьман осавулисi на прощаннi.

- Кланяйтесь вашому старому i од мене! - промовив пан Беньовський. - Скажiть йому, що я не забув про його, що не забув про його i польський польний гетьман Потоцький, i наш найяснiший король, що король готовий i тепер показати свою ласку до його, - говорив на прощаннi Беньовський, маючи на думцi притягти до згоди з Польщею стару козацьку партiю Лютая, дуже ворожу до полякiв.

Гостi почали прощатись i роз'їжджались. Мiж ними не було нi одного п'яного. Молода гетьманша викошкала з гетьманського двору козацьку гульню, випивачку та п'янство.

- Не така я верталась колись од гетьмана Богдана, - говорила осавулиха дорогою до сина. - Ця гетьманша i її гетьман чи скупi на вина та на меди, чи не люблять п'яних.

Вже смерком Зiнько з матiр'ю приїхали додому. Старий Демко сидiв на ганку i ждав їх з вечерею.

- Ну, що ж? Добре вас вiтала гетьманша на своїх шляхетських iменинах? - спитав старий в жiнки.

- Було що їсти, та не було чого пити, i принуки не було, - сказала осавулиха. - Гетьманша привiталась до мене дуже ласкаво, посадила мене за столом коло себе, але принуки до вина та меду не гурт-то було. Чарка обiйшла кругом столу двiчi чи тричi, неначе сонна, та неначе лягла на одпочинок на шляхетськi перини i бiльше не вставала до гостей. Лiнивi чарки в цього гетьмана! Ой, лiнивi! Ой Господи! Як то мiняється свiт! як то мiняються люди! Ой-ой-ой!

- Я це знав добре i через те не поїхав до гетьмана, - сказав Демко.

- Що правда, то правда! - сказала Лютаїха. - Од гетьмана Iвана не вийдеш п'яна... Кланявся тобi гетьман i запрошував до себе в гостi, навiть сердився, що ти не приїхав сьогоднi до його в гостi.

- Нехай сердиться! недовго йому прийдеться гетьманувати, - сказав понуро Демко.

- Ще й пан Беньовський велiв передати тобi поклiн i казав, що польний гетьман Потоцький i досi має до тебе ласку.

Демко кинув на ту ласку таку лайку, що аж осавулиха крутнула головою.

- А про Маринку скажу, що кращої i добрiшої невiстки я й не знайду. Я i в гетьманську пекарню таки заглянула... Приходжу туди, аж там Маринка з Христиною Стеткевичiвною розтягують коржi на плачинду. Маринка знала, що я люблю плачинду, i сказала менi сама, що готувала її задля мене. З Маринки вийде добра господиня: не цуратиметься вона простої роботи, нездатна вона валасатись без дiла.

- То це вона купила тебе за плачинду? А я звелю стулити для тебе двi плачинди та й перекуплю тебе в Маринки, - сказав Демко. - Ой, хитрi ви усi баби, i старi, й молодi.

- Жартуй, як хоч, а таки поблагослови Зiньковi до Маринки старостiв слати, - сказала Ольга Лютаїха. - Наш Зiнько вже станiвний парубок, час його оженити.

Зiнько впав батьковi в ноги i просив в його благословення слати старостiв до Маринки.

- Ну, коли вже твоя мати хоче взяти собi невiстку-шляхтянку, то й я вже не буду сперечатись i заступати тобi дорогу. Твоя мати нiколи нi в чому не помилялась на своєму вiку. Дай, Боже, щоб вона i теперечки не помилилась. Я тобi не ворог. Боже тобi благослови! - сказав старий i перехрестив сина.

Зiнько подякував i поцiлував батька в руку, щасливий та веселий. Нiколи на своєму вiку не був вiн такий веселий, як того вечора.

- Але пам'ятай, Зiньку, що при Маринцi нам не можна буде нiчого говорити про гетьмана Йвана та гетьманшу-шляхтянку, бо Маринка i нам не ворог, але не ворог вона i гетьманшi. Коли б часом вона не переносила, як сорока на хвостi, в гетьманський двiр того, що ми будемо говорити. Не забувай, Зiньку, що я й ти - супротивники Польщi, а гетьмановi i його Олесi тiльки й сниться, i привиджується Польща. Тепер, сину, їж борщ iз грибами - держи язик за зубами! Через тебе, сину, i для тебе я мушу бути на весiллi в домi тих, на котрих вважаю хоч не як на ворогiв, але як на недоброхотiв для України. Але... поживемо - побачимо, куди поверне Виговський старого козацького воза: чи соб, чи цабе.

Згасло небо на заходi. Нiч тиха й тепла вкрила землю. Висипали яснi зорi i замигали, неначе живi очi. Спокiй запанував на хуторi. I стара мати, i молодий Зiнько почували спокiй в серцi. Один Демко задумався,