Даніель Дефо - Робінзон Крузо, Даніель Дефо

козеня, наказав збігати по нього, що він і виконав. Поки він порався коло козеняти і виявляв своє здивування, не розуміючи, яким способом його вбито, я знову зарядив рушницю. Трохи згодом я побачив на дереві, на відстані пострілу від мене, великого птаха, якого я прийняв за яструба. Бажаючи дати П’ятниці невеличку наочну науку, я покликав його до себе, показав пальцем спершу на птаха,- як виявилось, то був не яструб, а папуга,- потім на рушницю, далі на землю під тим деревом, де сидів птах, закликаючи його подивитись, як він упаде. Нарешті я вистрілив, і він справді побачив, що папуга впав. П’ятниця й цього разу перелякався, незважаючи на мої пояснення. Здивування його було тим більшим, що він не бачив, як я заряджав рушницю, і гадав, мабуть, що в ній сидить якась чарівна руїнницька сила, що на всякій відстані несе смерть людині, звірові, птиці і взагалі всякій живій істоті. Довго ще не міг він отямитись від подиву, якого наганяв на нього кожний мій постріл; здається, коли б я дозволив йому, він почав би обожнювати мене й мою рушницю. Спочатку він не зважувався доторкнутись до рушниці і розмовляв з нею, як з живою істотою, коли був близько від неї. Він признавався мені потім, що просив рушницю не вбивати його.

Та повернемось до подій того дня. Коли П’ятниця трохи оговтався від переляку, я наказав йому принести мені забиту птицю. Він одразу пішов, але забарився, шукаючи, бо виявилось, що папугу я не вбив, а лише поранив, і він відлетів досить далеко від того місця, де я його підстрелив. Нарешті П’ятниця все-таки знайшов його і приніс. Оскільки було очевидно, що П’ятниця й досі не зрозумів, як працює рушниця, то я скористався його відсутністю і знову зарядив рушницю, на випадок, коли б ми знову спіткали яку-небудь дичину, але нам більше нічого не трапилось. Я приніс козеня додому і того ж вечора оббілував його якомога краще. Потім відрізав чималий кусок свіжої козлятини, зварив його в череп’яному горщику, і в мене вийшов чудовий бульйон. Я поїв спершу сам, а тоді почастував П’ятницю. Страва йому дуже сподобалася, тільки він дивувався, чому я їм юшку та м’ясо з сіллю. Він став жестами показувати меніг що так несмачно. Взявши в рот трошки солі, він заходився відпльовуватись і вдавати, ніби його нудить від неї, а після пополоскав рот водою. Тоді я теж узяв у рот шматочок м’яса без солі й почав плювати, показуючи, що мені бридко їсти без солі. Але це не справило на П’ятницю ніякого враження, і я так і не зміг привчити його солити м’ясо або суп. Минуло багато часу, поки він почав класти сіль у їжу, та й то дуже мало.

Отак нагодувавши мого дикуна вареним м’ясом та юшкою, я вирішив почастувати його другого ж дня смаженим козеням. Я засмажив його над вогнищем, як це мені траплялось бачити в Англії. З обох боків вогнища я встромив у землю дві жердини, закріпив між ними поперечину, повісив на неї шматок козлятини й перевертав його, поки він не засмажився. П’ятниця нетямився від моєї витівки, а коли він покуштував мою печеню, то його задоволення не мало меж. Найкрасномовнішими жестами він дав мені зрозуміти, як подобається йому ця страва, і нарешті заявив, що ніколи вже більше не їстиме людського м’яса. Певна річ, це мене дуже втішило.

Другого дня я посадив його за роботу: загадав молотити та віяти ячмінь, показавши спочатку, як я це роблю. Він швидко зрозумів і взявся до праці дуже пильно, особливо коли довідався, що це робиться для того, щоб випікати з зерна хліб: я замісив при ньому тісто і спік хліб. Незабаром П’ятниця став справлятись з цією роботою не гірше за мене.

Оскільки тепер замість одного їдця я мав двох, то мені треба було збільшити своє поле та сіяти більше зерна, Я вибрав більшу ділянку землі й заходився обгороджувати її так само, як і попередні. П’ятниця не тільки дуже старанно, а й з явною охотою допомагав мені в цій роботі. Я пояснив йому, навіщо вона, сказавши; що це буде нове поле, бо нас тепер двоє і хліба треба вдвічі більше. Його дуже зворушило, що я так дбаю про нього. Він, як умів, старався мені розтлумачити, що розуміє, наскільки тепер, коли він зі мною, побільшало в мене клопотів. Він пояснив також, що ретельно працюватиме, коли я дам йому роботу і покажу, як її виконувати.

Це був найщасливіший рік мого життя на острові. П’ятниця навчився досить добре говорити по-англійському. Він знав назви майже всіх речей, про які я міг його запитати, і всіх місць, куди я міг його послати. Він дуже любив розмовляти зі мною. Отак знову знайшлося заняття для мого язика, що стільки років байдикував,- я маю на увазі вимову членоподільних звуків. Крім утіхи, яку я мав з наших бесід, сама присутність цього хлопця була для мене неабиякою радістю, так припав він мені до серця. Щодня більше чарувала мене його чесність та щирість. Потроху я всією душею прихилився до нього, та й він полюбив мене так, як, гадаю, доти не любив нікого.

Якось мені захотілось дізнатися, чи не тужить він за батьківщиною і чи не хоче вернутись додому. А що на. той час він уже досить вільно володів англійською мовою і міг відповідати майже на всі мої запитання, то я спитав його, чи перемагало коли-небудь у битвах плем’я, до якого він належав. Він посміхнувся й відповів: «Атож. Ми завжди битись краще»,- тобто завжди б’ємось краще, ніж інші, хотів він сказати. Потім між нами відбувся такий діалог:

 

Господар. Отже, ви завжди б’єтесь краще. А як же трапилось, що тебе взяли в полон, П’ятнице?

П’ятниця. А моя плем’я все-таки багато побило.

Господар. Але коли твоє плем’я побило їх, то як же сталося, що тебе забрали?

П’ятниця. Їх більше, ніж моє плем’я, в тому місці, де я був. Вони забрали один, два, три та мене. Наші побили їх у іншому місці, там, де мене не було. Там наші забрали один, два, три, велику тисячу.

Господар. Тоді чому ж ваші