Микола Данилович Руденко - Чарівний бумеранг, Микола Данилович Руденко

Темно стало в Миколиній душі. Обличчя, які він бачив неживим оком — оком приладів, — здалися йому чужими, непривітними. Чому так холодно з ним розмовляли? Хіба можна отак розмовляти з людиною, що прибула з іншої планети? Хіба на це він розраховував?..

Тоскно. Моторошно. Хотілося розтрощити отой саркофаг, який був тепер його домівкою. Та Микола відчував себе цілком безпорадним.

А, власне, яке він мав право нарікати на цих людей? Хіба там, на Фаетоні, з електронними організмами розмовляли сердечніше? Хіба вони не були тільки сумою математичних символів?.. О ні, він іще не став для них людиною. Так само, як для фаетонців не були людьми зображення на екранах, що відтворювали коливання у глибинах електронного мозку. І хоч інженери добре знали, що мозок живе, думає, але то було життя іншого виміру, холодне, чуже, незнайоме…

Та й не може він стати людиною без їхньої допомоги. Це тепер ясно. Спершу за генетичними індексами вони повинні виготовити відповідник його тіла. Той відповідник буде цілком пристосований до їхніх умов, що не мають нічого спільного з життєвими умовами на Фаетоні. І лише тоді його психодвійник знайде для себе тіло. Отже, для таких мандрів потрібна взаємодія двох розумних світів. Двох, а не одного! Це значно складніше, ніж він уявляв…

Дівчина ніби зрозуміла, що його зараз непокоїло.

— Не сумуйте, — сказала вона. — Ми незабаром зустрінемось. Ми покажемо вам, як живуть наші люди. А ви доповісте вашому… вашому володареві. У нас діють закони Свободи. Загальні закони Всесвіту. Ваш Материк Свободи живе майже так само. Але ми починали значно раніше. Нам допоміг зв'язок з Демою…

— Повертайтесь, колего. Ваш двійник подає якісь тривожні сигнали…

Це були останні слова, які встиг почути Шако-Микола. Що було потім — він не знає.

Отямився там, де заснув — у вакуумній кімнаті власної лабораторії.

Засвітився екран. З'явилося обличчя Ечуки.

— Шако! Єдиний не спить. Він про все довідався. За тобою давно стежать…

Так несподівано обривалася нитка, яку Чаміно демонстрував Акачі.

…Рука Чаміно лежала на його плечі. Білкасті очі дивилися заклопотано, любовно.

— Це все, що збереглося від мого батька, — тихо сказав Чаміно. — Лочі розповідати не слід. Їй буде боляче…

Миколі важко було збагнути, де кінчалося марення і починалась реальність.

— Це не марення, друже. Це — променеве життя. Проникнення у глибини Субстанції. Життя всюди — променеве. Шість видів випромінювань поділяються на дві протилежні трійці. І якщо променеве життя вважати маренням, тоді Всесвіт — це суцільне марення. Субстанція марить нами. Може, це грубувато. Але ж зрозумій, Акачі. Ми — це її підсвідомість. Так само, як наші атоми несуть у собі нашу власну підсвідомість. Хвилі Єдиного, у яких тебе купали жерці, — трійця мікробуття. Тепер ти купався у макро-трійці. Саме на ній була заснована апаратура батька. Розумієш, Акачі? Моя апаратура ще не цілком готова. Щоправда, вона має зовсім інше призначення. Але відтворити нитку вона вже здатна. Тобі потрібні були ці опромінення. Тепер можна вважати, шо гармонія відновлена.

Микола хотів знати, що сталося далі. Чи відбувся другий експеримент? Але цього не знав і сам Чаміно. Він знав тільки те, що знала нитка. Кажуть, що другий експеримент відбувся. Єдиний нібито сам його дозволив. Потім за його наказом апаратуру вимкнули жерці. Мати Чаміно вимагала, щоб їй повернули тіло чоловіка. Але воно розсипалось на її очах. Нічого страшнішого уявити не можна. Незабаром вона й сама померла. Ось чому обережний Чаміно не хоче про це нагадувати сестрі…

…Як добре відчувати поруч живу Лочу!..

Вони гралися, мов діти, у її саду. Лоча відшукала якусь рослину, що мала цілющі властивості, її соком треба натирати чоло, тоді приходять тільки радісні думки.

…Плавали у басейні, сміялися. Ловили золотистих рибок і тут же їх випускали.

— Скажи, Акачі, — лукаво запитала Лоча, — ти б хотів побувати на Материку Свободи?..

Обличчя Миколи відразу ж стало серйозним. Материк Свободи — це майже те саме, що й Червоний Острів. Принаймні наближається до його рівня. Але він перебуває у їхньому вимірі Всесвіту — тобто живе речовинним, а не променевим життям, — і через те Материк Свободи значно ближчий, зрозуміліший. Мабуть, то було відображення Червоного Острова — його проекція на внутрішнє коло планет. Якби ж то можна було його оглянути!..

Микола недовірливо стенув плечима.

— Ну, гаразд, — засміялась Лоча. — За те, що не віриш, принесеш сто кошиків гною із ферми в сад. Бо ми незабаром туди їдемо!..

Згодом до них завітали Ело й Гашо — молодші брати Ечуки-батька. Микола дуже зрадів, що його рідні дядьки можуть погостювати в домі, де господарює гостинна Лоча. Миколі здавалося, що очима своїх братів дивиться на його щастя сам Ечука-батько.

Як радів, як дивувався кремезний, вилицюватий Гашо, оглядаючи велике і складне господарство повстанців! Штаб відкрив йому всі свої таємниці. Більше того, Гашо обрали членом Штабу. Він мусить тримати у цілковитій таємниці саме́ існування держави повстанців, але йому покажуть той прекрасний світ, про який можна і треба розповідати усім пригнобленим людям…

(Із щоденника Оксани)

25 квітня. Я, мабуть, сама того не розуміючи, вчинила помилку. Коли Віктор у ботанічному саду почав говорити про своє кохання, я просто висмикнула руку й побігла геть. Йому не сказала жодного слова…

Сьогодні вранці мама послала мене в гастроном. Вона поспішала на роботу, я — на лекції, отже, у мене лишалися лічені хвилини. Та, вийшовши з під'їзду, я несподівано зустріла Віктора. Він навіть не приховував, що підстерігає мене. Щоки в нього позападали, обличчя стомлене — мабуть, не спав цілу ніч. Мені стало його шкода. Як-не-як, а це перший хлопець, котрий освідчився мені в коханні!.. Коли я про це подумала, вся злість на Віктора одразу ж розвіялась. І хоч соромно признатись, але ж правда: в ці хвилини я була дуже сердита на Миколу! Сердита за те, що не від нього почула ці