Ярослав Яріш - Кровна мста

на горбку, так що боярин любив милуватися, як зі сходом сонця смерди виходять на лани і метушаться на них. За річкою і за переліском була також його земля, там сиділи Воротичі. Каніцар давно вже віддав їм той наділ, а за це войовничий рід вірно йому служив, так що боярин мав завше під рукою до півсотні мечів і топорів.

Отож Каніцар сидів у своєму теремі, слухав, будучи повністю зануреним у задуму. Надворі вже споночіло, пахло яблуками, димом і осінню. Навпроти нього розсілися Ратко Воротич, його брат Будимир і ще п’ятеро молодців з їхнього роду.

– Київ не прийняв Мстислава, – повторив уголос Каніцар слова Ратка.

– Не прийняв, – пробасив Ратко. – Сказав йому люд київський, що мають уже князя, і Мстислав вернувся до Чернігова.

– І що, навіть не спробував стольного города копієм дістати? – ще раз перепитав боярин.

– Нє, навіть не пробував. Хотів, аби його по добрій волі до Києва закликали. Коли ж там заперлися і не пустили Мстислава, то він повернувся зі своїми сіверянами, ясами й касогами назад.

– А що про Ярослава речуть? – питав далі Каніцар.

– Як пішов у Суздаль, то нема ще жодних чуток від князя київського, ніби пропав.

– Крадеться, – вирішив боярин.

Якийсь час сидів мовчки і думав.

– Міркую, чи сли Мстиславові вирвалися від варягів, чи таки половили їх.

– Не відаю, – знову пробасив Ратко.

– А що ти відаєш? За чим я вас посилав? Велів єсмь пильнувати, а не ґав ловити!

На ці слова Воротичі не відповіли нічого, тільки сопіли. Каніцар також замовк. Тоді наказав:

– Чого сидите тута сиднями? Ідіть та підіймайте свій рід, носом рийте, а знайдіть мені Мстиславових слів! Якщо їх варяги першими допадуть, то біда буде і вам, і мені!

Сопучи, Ратко підвівся, за ним й інші. Вони вже повернули до дверей, коли в терем зайшов Каніцарів тивун.

– Там мужі якісь приїхали, хто такі, ректи не хочуть, просять, аби впустив.

– Скілько їх, – живо перепитав Каніцар.

– Шестеро.

Боярин переглянувся з Воротичами – схоже, звір сам прибіг до ловця.

– Пускай.

Тивун вийшов, аби повернутися уже разом із гостями. Слідом за тивуном у терем зайшов Середич.

– Здоров будь, боярине! – привітався гість.

– І тобі, боярине, здоров’я!

Середич пішов до Каніцара, той підвівся, і вони потисли один одному правиці.

– Прийшлисьмо помочі в тебе просити, Каніцаре, погоня за нами: десь три десятки варягів із псами по нашому сліду йдуть. Не сила вже наша від них бігати і ховатися.

Каніцар поглянув на Ратка, кинув оком, і Середич відразу впізнав Воротича. Саме в той час до терема стали заходити інші сли: Лука, Волос, Бурий… Ратко побачив свого кровного ворога і враз збуряковів, як бугай, що вгледів червону хустку. Він мимоволі поклав руку на руків’я меча.

– Я так і знав, що дороги наші іще перетнуться, Буричу. Тепер тобі вже не викрутитися.

Бурий враз зупинився, тут же зблід, також почав меча намацувати.

– Не дурій, Ратку! – гримнув Каніцар, але ті слова мало що подіяли на бугая.

– Я ж тобі виру дав, – видушив із себе Бурий, але Ратко тут же відповів:

– Дав. Та я тобі поклявся, що коли доля нас зведе знов, то я тебе вже живим не відпущу! І так буде!

– Не дурій, Ратку, кажу тобі! Чи ти забув, хто господар є в тім домі!

Каніцар підвівся з-за столу і став поміж Ратком і Бурим. Боярин ледве до грудей діставав богатирю, однак той скорився, відступив. Тоді Каніцар поглянув на Середича.

– Ти, боярине, не бійся, у моєму домі вас ніхто не зачепить! Зараз тивун заведе твоїх людей до світлиці, аби повечеряли, а ми з тобою порадимося.

Середич поглянув на своїх, тоді відповів:

– Разом радитися будемо, бо потім усім перед Мстиславом одвіт давати.

Каніцар став гарячково думати, бо Мстиславові сли вивели варягів просто на його дворище. Ні, Ерік не насмілиться напасти, але що скаже Ярослав? Цей змій відразу щось запідозрить.

– Треба відвести погоню у другий бік. Ратку, беріть їхніх коней та відводьте псів геть від мого двору. У ліс ведіть.

Воротич відразу зрозумів задум.

– Хочеш на нас варязькі мечі накликати?

– Хіба ж вам уперше?

– Мої люди не будуть просто так гинути: у варягів мечі не дерев’яні.

– Не хочете – не треба. Забирайтеся з мого дому і з моєї землі, я замість вас собі когось другого знайду!

Ратко не відповів, його брати дивилися на нього, а він потупився і так стояв, ніби й справді тур. Впертий. Каніцар продовжив, трохи зм’якшившись:

– Гинути вам ніхто не велить: спершу погоню відведіть у ліс, а як варяги пропадуть – відпровадите гостей наших. Я віддячу.

– Зробимо, що в силі нашій буде, – запевнив Ратко, і на його обличчі заграла посмішка.

Воротичі пішли. Каніцар не сумнівався в тому, що вони зроблять усе як треба: ті мужі уже не раз перевірені. А ще Ратко дуже хоче крові Бурича. Що ж, подивимося.

Каніцар обернувся, поглянув на Середича.

– Тут вас ніхто не посміє зачепити, – ще раз запевнив Мстиславових слів.

Вони вже не стовбичили на порозі, а порозсідалися за столом. Тивун сам приніс м’яса і меду (Каніцар не хотів, аби гостей передчасно побачили його холопи).

– Вас бачили, як ви заходили до двору? – запитав господар.

– Надворі темно, навряд чи хтось нас угледів. Ми вийшли з лісу і довго йшли річкою, аби збити псів зі сліду, – відповів Середич.

Запала мовчанка. Каніцар подумав, тоді сказав: