В'ячеслав Олександрович Астров-Чубенко - Миколаївське небо

що грається відсіченою Ваньчиною головою. А трохи збоку я побачив себе. Я з посмішкою спостерігав за Катюшею, оскільки не знав ще своєї долі.

Мене повернув до дійсності цокіт підків. Розтягнувшися на кілька кварталів, до Інгульскому мосту прямував загін важкої кавалерії.

Одноманітний цокіт порушив голосний лемент. Кричав юнак:

— Барон Костянтин! У мене пакет для барона Костянтина!

Його лемент вітром знесло вбік. Вітер метнувся до небес, припав до землі, і поніс уздовж пропахлої горілим м’ясом Радянської мільйони однакових паперових аркушів, яких з кожною миттю ставало все більше.

1996 р.

Геннадій Молчанов
ЯК ОМЕЛЬКО БЕКОН СВАТОМ БУВ

1

От воно, неминуче завершення кар’єри гонщика.

Отакої! Здавалося, морально давно себе підготував, а сталося — розгубився як юніор. Безсумнівно, причина мого сходу з Олімпу полягала не в тім, що я втратив спортивну форму; навпаки, з кожним роком я усе більше й більше жену. Я і в юності-то гнав — будь здоров! А зараз — так просто ховайся! Багатьох це дратує, кажуть: «Омельку, досить гнати!» Омелько — це я. Утім, не варто банальничати — хіба ще десь знайдеться людина з числа тих, що цікавляться результатами турнірних таблиць, яка б не чула імені Омелька Бекона (космічного Шумахера)?!

Так отож. Часто мені доводиться чути: «Омельку, досить гнати!»

Отакий я гонщик.

Я їх розумію: кому ж цікаво ганятися з абсолютним міжгалактичним чемпіоном без найменшої надії на перемогу — я ж не дам перемогти. І справа зовсім не в принципах. Просто я протягом багатьох років намагався досягти того, щоби хоч хтось із закоренілих консерваторів, що залягли у Федерації Міжгалактичного Спорту, виліз, нарешті, із цієї простроченої консервної бляшанки; нехай би з нього стекла «заржавіла» шпротна олія…

Перепрошую, це я образно. А що робити?! Наболіло!

Мені рівних нема. Усі призи мої. Але цей факт чомусь нікого не наводить на жодні думки. Спитали б: «Омельку, ти не міг би заради Великого Спорту поділитися своїми «фішками»? А «фішки» у мене дійсно є. Тому й жучу всіх без винятку на космічних трасах на своєму «Феррарі». Звичайно, я хитрую. Це ж очевидно! Однак їм мої фішки, як зайцеві стоп-сигнал.

З одного боку, воно й зрозуміло, для них — я всього лише якийсь там провінціал із периферійної планети Земля. Вони тисячі років грали за своїми нудними правилами, а тут бачте месія з’явився…

Та ну їх! Нехай живуть як хочуть.

Нудно мені з ними стало, і я відправився в експедицію по галактиках у пошуку собі подібних. Космос нескінченний, форми розуму неймовірно різноманітні, я не сумнівався в тім, що знайду однодумців. Утім, не можна сказати, що я розраховував на зустріч винятково з братами по розуму. Будь-яка експедиція — це завжди ризик. Безсумнівно, мені світило зіштовхнутися і з ворогами по розуму, і з найнебезпечнішими з істот — нерозумними. Однак я намагаюся не труїти себе й навколишніх негативщиною; такі події зазвичай відображають у моїй пам’яті інформацію хіба що у вигляді висновків для скарбнички життєвого досвіду. Навпаки ж, усе суб’єктивно цікаве, скажімо так, ненудне, мій мозок фотографує в деталях і мені часом доводиться самовіддано боротися зі спокусою захопитися подробицями якої-небудь історії. А історій цих, з огляду на відносний час, проведений мною в міжгалактичних просторах, накопичено просто незміряно. Навіть у межах однієї планети цивілізація, найчастіше, розвивається за різними моделями, що вже тоді говорити про форми цивілізацій різних планет і тим більше сузір’їв… Тому й майорять мої історії різножанровістю. То їх в впору образно порівнювати з протоколом, якого зобов’язаний дотримуватись англійський пер, то вони подібні до картин Сальвадора Далі, а буває, нагадують твори Гоголя і Гребінки з урахуванням того, що обростають антуражем неземного характеру…

До речі, чому б не повідати одну з таких історій, раз уже я змушений без усякого корисного діла тинятися по нечисленних відсіках мого скутера в надії згаяти час, необхідний на переліт з туманності Стрьома в сузір’я Цьоми.

2

Пролітаю це я, значить, повз одну симпатичну планетку під назвою Паланка св. Миколая.

Лечу.

Тут тільки «джюх» на перехоплення мені два сторожовики: «Стояти!»

Стою.

«Прізвище і все таке інше!»

Дивлюся — ніякої піратської атрибутики. Прапори без черепів, із гербами й таке інше. Загалом усе офіційно.

Зрозуміло, приймаю офіційний тон, відрекомендовуюся. Виявляється, знають мене і навіть дуже раді зустрічі. Ну що?! Цілком природно, просять здійснити посадку на єдиному космодромі планети. З мого боку безглуздо було б відмовлятися від запрошення — що ж тоді є метою моєї експедиції, якщо не відвідування обжитих планет?! Зрозуміло, я з глибоко прихованою радістю приймаю статус гостя.

Зустрічають.

Підскакує до мене якийсь кривоногий хлопець у широченних камуфльованих галіфе, об ногу рукоятка променевої шаблі б’ється. Осавулом відрекомендовується. А прізвище йому, ну точно як ті самі плямисті галіфе зі шкіряною вставкою проміж ніг, — Сідло. Радий, каже, вітати знаменитого гонщика всіх часів і народів на нашій скромній планеті й запрошую до його високоблагородія пана полковника на ланч. Суне мені в руки хліб-сіль і, не гаючись, веде по килимовій доріжці до гравільоту. Головне, не вженешся за ним, хода, як у жеребця: тик-дик, тик-дик… А я ж тільки зі скутера зійшов, бовтає мене — звичайна справа: ти-ин, ди-ин, ти-ин, ди-ин…

Пролітаємо кілька кілометрів і висаджуємося біля біленької розписної хати з очеретяним дахом. Дивлюся: через очерет вертикально стирчить ствол протонної гармати, а з вікон за мною спостерігають пульсарні кулемети. Тин навколо хати, на тинові — глечики глиняні догори дном, у дворі: «Гуси-гуси». — «Га-га-га». Загалом, затишком віє, привітністю. А тут ще осавул каже, типу, та ви проходьте в хату, що ви як нерідний? Оце я розумію, гостинність. Єдине, що створює дискомфорт — передчуття неминучості вживання самогону