Анатолій Георгійович Олексин - Говорить сьомий поверх

У двох кімнатах влаштувати… одну? — втрутився у розмову мій тезка в піжамі.

— Так, дитячу кімнату нашого «Загону Справедливих», — пояснив я. — Тому що ми якраз маємо шефствувати над різними малими дітлахами, які вдень без догляду залишаються. Повинні допомагати їм! Виховувати!

Єрьомкіни, як по команді, сіли на табуретки, які принесли для нас з Білкою. Але розмовляти продовжували дуже спокійно і ввічливо.

— Я розумію, що у нашому місті ще мало дитячих садків та інших позашкільних закладів, — сказав Єрьомкін. — За дітьми потрібен невсипущий догляд. Дитячі кімнати — це чудовий осередок освіти. Але в загальній комунальній квартирі…

— Це ненадовго, — заспокоїв я. — Поки побудують спеціальне приміщення. Усього на рік — на півтора…

Єрьомкіни підвелися з табуреток.

— Не хвилюйтеся, — вів далі я, — адже в ці дві кімнати є вихід з балкона просто на вулицю. А двері в коридор ми закриємо, щоб діти вам не заважали.

Єрьомкіни знову сіли.

— Вони нам не заважатимуть, — сказав Єрьомкін. — Але ми їм можемо заважати. Ну, якщо їм, наприклад, необхідно буде помити руки чи зробити ще щось… серйозніше. Вони ж повинні будуть звертатися до наших місць загального користування, а ці місця можуть виявитися зайняті: то дружина пере, то я голюся. Діти ж народ нетерплячий… Ви це знаєте краще від мене: адже ви самі ще діти!

— Та-ак… — погодився я. — Труднощі будуть. Проте іншого виходу, на жаль, немає.

— До того ж дітям у цих кімнатах буде дуже тісно, — сказав Єрьомкін.

— Ну, коли дітей збереться багато, я думаю, ви дозволите ненадовго випустити їх у коридор… Не всіх одразу, звісно, а так по п'ять-шість чоловік.

— По скільки?

— Ну, так… по три-чотири, — зменшив я на ходу. — Ви ж не буде заперечувати, щоб діти трохи побігали? Чи покаталися на велосипеді?

— Я, певна річ, не буду…

— А я буду! — зірвалася раптом Єрьомкіна. Вона вже більше не хотіла піддакувати своєму чоловікові. — Де це видано, щоб у комунальній квартирі…

— Ніде не видано, — урвав я її. — Але у нас нове місто — і поки не набудують спеціальних приміщень…

Єрьомкін посадив свою дружину назад на табуретку і спокійно промовив:

— Ми всі повинні зважати на юнацький, я б навіть сказав, на дитячий вік нашого міста. Але саме дбаючи про дітей, цих ровесників нашого міста, я не зможу допустити… А втім, не ви ж вирішуєте все це остаточно? Є, певно, й дорослі люди?

— Є, — відповів я. — Є дорослі люди. Ми можемо провести вас до начальника штабу дружини.

— Ходімо! — рішуче сказав Єрьомкін. І просто у піжамі ступив до дверей.

Але я зупинив його, бо ще не встиг попередити про все нашого Фелікса.

— Ні, краще підемо з вами іншим разом. А зараз ми оглянемо житлоплощу, що звільняється…

— Будь ласка, товариші! — гостинно вигукнула твоя мама так, ніби бачила нас із Білкою вперше у житті. І розчинила перед нами двері…

Коли ми вийшли на вулицю, я зняв з рукава твою червону пов'язку і сказав Білці:

— Візьми. Більше вона не знадобиться.

— Ні, Колю, ти можеш її поки що залишити у себе, — тихим, ніби чужим голосом відповіла Білка. — Будь ласка… Залиш її.

Але я віддав їй пов'язку: адже я не член вашого «Загону Справедливих»!

І про те, що було далі, я тобі також докладно напишу.

Зараз уже пізно. Ти писала мені листа три дні підряд. А я вирішив написати тобі про все одразу, за один сьогоднішній вечір, бо сьогодні сталося багато важливого. Цілий вечір сиджу за столом і пишу.

І ніяких уроків на завтра не приготував. Та це байдуже: уроки задають щодня, а таке важливе завдання я виконую вперше і, може, востаннє в житті.

Олена Станіславівна двічі вже повторювала, що в колективі кожен повинен зважати на інших, а я не гашу світло і, виходить, не зважаю на Нелю, якій давно вже пора спати.

Закінчую писати.

Коля

Коля пише Олі

Здрастуй, Олю!

Ти щось наплутала: написала мою адресу, а в конверт вклала чужого листа. Це я не одразу помітив: спершу прочитав, а тоді вже зрозумів, що він не мені. Я б не читав чужого листа, але так уже вийшло.

У ньому ти пишеш Феліксові, що напередодні від'їзду ви про щось побилися об заклад. І що я повинен допомогти тобі виграти. А як же я можу допомогти, якщо я не знаю, про що ви там побилися об заклад.

В кінці листа ти згадуєш про якогось Тимофія, з яким «усе складно». Ти пишеш, що дуже любиш його… Я довго думав, хто такий Тимофій. У нас у школі я не знаю жодного хлопця з таким іменем. Воно дуже просте, але чомусь рідко зустрічається.

Я у чужі таємниці лізти не хочу. Та просто цікаво: про що йдеться? І хто такий Тимофій, з яким «усе складно» і якого ти дуже любиш?

Листа я віддав Феліксові.

Він сказав, щоб ми з Єрьомкіними завтра прийшли до нього у штаб дружинників. Оце буде історія! А хто такий Тимофій?..

Коля

Оля пише Колі

З нетерпінням чекаю, Колю, твого наступного листа. Весь час мені здається, що в поштову скриньку щось кидають, і я вискакую на сходи. Як далі з Єрьомкіними? Точніше кажучи, з Ганною Іллівною? Адже це найважливіше.

Вибач, що послала тобі