Анатолій Георгійович Олексин - Говорить сьомий поверх

відповів я, бо вона раптом і справді якось помирнішала, притихла: певно, від хвилювання.

Білка відійшла на кілька кроків убік, оглянула мене здалеку і сказала, що у мене вигляд теж цілком пристойний.

Усе це відбувалося на вулиці, біля під'їзду. Потім ми увійшли в парадне. І я подзвонив у твою колишню квартиру. Довго ніхто не озивався. Тоді Білка сказала:

— Адже ти один раз натиснув, а один дзвінок — це до Олі… Її мама, певно, — ще з роботи не прийшла. А Єрьомкіни на один дзвінок ніколи не виходять. Хоч три години підряд натискуй на кнопку! Вони взагалі у себе в кімнаті зачинившись сидять! Оля говорила, що в лото грають. Це їхня улюблена гра. А я їх навіть жодного разу в вічі не бачила…

Тоді я подзвонив тричі. За дверима одразу зачовгали кімнатні тапці, забряжчали ланцюжки й засувки…

Я пишу тобі дуже докладно, бо хочу, щоб ти знала, як іде наша операція.

Коли Єрьомкіна запитала: «Хто там?» — я бадьоро, як на перекличці, гаркнув: «Піонерський „Загін Справедливих“!» З переляку вона одразу відчинила.

Я навіть здивувався. Білка твоя, на перервах така смілива, а тут розгубилася і почала мене в коридор поперед себе пропускати. Хоча я її, як дівчинку, хотів пропустити першою. І я пішов просто у темний коридор (на мене в цю мить, навпаки, якась незвичайна рішучість напала).

Білка попленталася за мною.

— Колю! Колю, вийди, будь ласка, — покликала Єрьомкіна.

Я здригнувся… Але просто виявилося, що її чоловік — мій, як то кажуть, тезка, а ти мене про це навіть не попередила. Обоє вони виявилися дуже ввічливими людьми. До кімнати, правда, не запросили, але винесли нам у коридор дві табуретки, на які ми й не сідали.

— Ви, певно, прийшли по паперову макулатуру? — лагідно запитала Єрьомкіна.

— «Загін Справедливих» макулатурою не цікавиться! — відповів я. І вказав на наші пов'язки.

Єрьомкін поправив пенсне, підійшов ближче, розгледів наші пов'язки і сказав:

— Дуже цікаво! Читав я про цей ваш загін у газеті, читав. Дуж-же навіть передова ініціатива! І чим же ми зобов'язані?..

— Сусідка вдома? — запитав я таким голосом, яким звичайно, як я чув, запитують кербуди, коли приходять розмовляти із злісними боржниками.

— На жаль, вона ще не повернулася з роботи, — дуже ввічливо відповів Єрьомкін.

І дружина його теж ввічливо розвела руками: мовляв, шкода!

— Ключів не залишила? — запитав я.

— На жаль, ні… Але вона скоро прийде, — сказав Єрьомкін.

Дружина його знову мовчки це підтвердила. Потім я пересвідчився, що Єрьомкіна сама взагалі майже не розмовляє, а тільки мовчки підтверджує те, що говорить її Микола.

Що твоєї мами не виявилося вдома, було для мене повною несподіванкою. Адже вранці я її попередив, що ми з Білкою з'явимося рівно о сьомій. Певно, вона доліковувала своїх хворих і просто не встигла. Я забув ще повідомити тобі, що вранці, поки ми йшли вулицею, я виклав твоїй мамі весь свій план. І вона, хоч у неї і немає сил боротися з Єрьомкіними, обіцяла нам допомогти.

— Ви що ж, значить, у «Загоні Справедливих»? — запитав Єрьомкін. — За правду боретеся?

— Боремося! У загоні!.. — відповів я. І подивився на Білку: я гадав, вона поморщиться.

Але вона, на зразок Єрьомкіної, ствердно закивала головою: зовсім розгубилася. І я подумав: «Так, ходити на бойові завдання — це не те, що гримати в коридорі на своїх однокласників і без толку розмахувати руками!» І ще мені здалося, що Єрьомкіни не такі-то вже й погані люди і що ти, можливо, даремно на них накинулася. Може, вони просто чогось недозрозуміли?

Єрьомкін, наприклад, сказав, що ми повинні боротися з усіма носіями пережитків і що він, якби не виразка шлунка, сам, не замислюючись, уступив би до нашого загону! І піжама у нього була така зручна, привітна, вся у квіточках. А у дружини був дуже затишний халат — теж у квіточках, з того ж самого матеріалу. Я дуже пильно їх розглядав, бо десь, пригадую, читав, що своїх ворогів треба уважно вивчати і знати навіть краще, ніж друзів.

Єрьомкіни так ласкаво дивилися на пас, ніби ми були їхніми дорогими гостями. Вони нам чаю запропонували. І Білка зі страху мало була не погодилася, але саме у дверях клацнув ключ, і Єрьомкін радісно повідомив:

— Ну от, і наша сусідка прийшла!

На порозі з'явилася твоя мама. Вона була в осінньому пальті, а з-під нього виглядав білий халат. Я одразу ж підморгнув твоїй мамі, щоб вона через свою втому не забула нашої ранкової домовленості. Але вона не забула й навіть правдоподібно здивувалася просто ще в дверях:

— Ви до мене?!

— Громадянка Воронець? — запитав я.

Уже потім я згадав, що так звертаються лише до підсудних. Але твоя мама нічого не заперечувала й відповіла:

— Так, я.

— Ми до вас у справі. Від імені піонерського «Загону Справедливих»!..

— Що сталося? — скрикнула твоя мама.

І я навіть подумав, що вона, можливо, від утоми й справді забула про нашу ранкову розмову: дуже вона перелякалася.

— Ви виїжджаєте? — продовжував я свій допит.

— Так, через три дні…

— Дуже добре.

— Так, це ду-уже добре… — пробелькотіла за мною Білка, яка геть розгубилася. І навіть волосся її, як мені здалося, стало вже не таким яскравим, а трохи потьмяніло.

— Чому ж це так дуже добре, що я виїжджаю? — здивувалася мама.

— Тому, що у ваших двох кімнатах ми збираємося влаштувати дитячу кімнату. —

— Як це, пробачте?