Людмила Коваленко - Рік 2245

— Або я тебе, — сказав Юрко. — Пусти її.

— Тільки ступи до мене, — трусився від злої радости Іван. — Я її на твоїх очах задушу!

Він ззаду схопив Марію за шию, та в ту ж мить скрикнув і одсмикнув руку, на якій червонів кривавий рубець.

— Пусти її! — наказала Омем. — Я думала, що в тобі є жаль, чи бодай трохи сумління. А ти боїшся тільки болю. Віриш у біль — маєш біль!.. О-о-х, — схопилась вона рукою за серце. — Скільки гіркоти влив ти мені в душу… скільки зла… І знищив Очета! Як у тебе піднялась рука знищити його? О-ох, — вона раптом захиталась і трохи не впала.

Марія кинулась до неї і обняла її. Як тільки Марія закрила його від очей Омем, Іван знову нахилився по камінь. Юрко кинувся на нього і збив з ніг. Але не розрахував сили свого удару і сам упав за кілька кроків від Івана. Коли зірвався на ноги — Іван уже стояв проти нього. Та в ту ж мить Іван раптом страшно закричав і одвернувся, витягнувши руки вперед, ніби відштовхуючи щось страшне. Юрко глянув в той бік і побачив очі.

Спокійні і безжальні у своєму спокою, вони дивились на нього і ніби прикували до землі.

— Хто це? — видушив він із себе насилу.

— Старший, — почув він звідкілясь голос Марії, але не глянув у її бік, бо очі тримали його.

Власне, крім очей він нічого не бачив, тільки десь краєм зору знав невиразно, що крім очей є ще й сухе, пожовкле обличчя, є ще якесь тіло, мале і теж висохле, є чоло і блискучий череп над ним… Та то було побічне і неважливе. Головне були очі, що читали його, і він бачив у них те, що вони бачили. І відповідав.

— Так, — сказав він. — Я знаю, убивати не можна… Це — гріх… Але ж він сам убивця…

Очі дивились далі.

— Так, він може убити мене — і це не буде вирішення… але іншого я не знаю… Або він мене, або я його… Ні, це не тільки за Очета, я й не кажу, що це за Очета… Я мусив би його давно убити… Краще помер би він, ніж Очет… Навіщо його такого у цьому світі?!

Очі дивились.

— То що ж, що він мій брат? — захищався Юрко далі перед ними. — Перший раз на Землі теж брат убив брата… Видно, і останній має бути так само. Добром нам не розійтись!

Очі повернулись до Омем.

— Знаю, знаю, — сказала вона. — Очет винен, бо не смів оживляти їх… І я теж, бо не спинила його… Але він так хотів їх оживити… Він так тішився своєю наукою… йому було так цікаво… Я — ти знаєш, я любила його… І я подумала — нехай пограється… Що злого може статися в нашому новому, нашому прекрасному світі?!

Вона глибоко подивилась в очі і призналась:

— Так. Я хочу, щоб він умер. Він знищив Очета, і я не хочу, щоб він був між людьми… Ні, і десь далеко також ні… Він повинен почати все спочатку.

Тепер очі глянули на Марію, і та сказала, запинаючись:

— Я не знаю… Так, так, не дивись! Я знаю! Я знаю!.. Так, я боюсь за Юрка. Якби я знала, що він переможе — нехай вони б’ються!

Тільки тепер очі повернулись на Івана, і той закричав:

— Ага, ти думав, що Іван ніщо?! Тепер ти бачиш! Коли б ти тоді, в землі, глянув на мене ласкаво, може б, я… — він обірвав і сказав покірно: — Ну й що, як я люблю убивати?! Люблю! Люблю, як тече кров, і мені весело, коли людина стогне під моїми кулаками! Ну й що?! І він буде стогнати! Подивишся! Пусти мої руки — і побачиш його кров!.. А що він мій брат — свистів я на те! Вони, ці українці, вічно лізуть нас повчати, та до нас рівнятися, та нам своїм хлібом і багатством очі випікати! Били ми їх, і тепер я його уб’ю. Так і знай — не на жарт буду битися! Уб’ю! Подивишся на те, як я вмію битися.

Очі раптом зникли.

Юрко придивився і побачив, що тонкі, майже прозорі повіки закрили очі, і за ними видно було тільки білки.

— А, то ти й дивитися не хочеш! — закричав Іван. — Ну, тепер я його за це вже напевно уб’ю.

Він кинувся на Юрка так люто і несподівано, що той похитнувся і трохи не впав. Та встоявся, і відплатно вдарив Івана в щелепи.

Вони билися люто, як звірі, без милосердя і без роздуму, вишукуючи найбільш болючі місця, вдаючись до хитрощів і штучних прийомів, щоб тільки завдати найбільшого болю. Кров текла по їх обличчях, вони важко дихали, крізь зціплені зуби виривався часом стогін, — але вони билися далі. Та раптом Іван підставив Юркові підніжку, і коли той упав, кинувся всім тілом на нього і вчепився в горло руками.

— Ага! — пролунало злісно і переможно.

Юрко борсався під ним, мацаючи рукою по землі, шукаючи чогось, чим би можна було ударити. Марія, що стояла закам’янівши і дивилась з жахом і огидою на бійку — раптом закричала тоненько, схопила з землі камінь і вложила його в Юркову руку.

— О-о-о! — застогнала Омем.

Та Юрко вже бив каменем по голові Івана. Бив доти, доки не відчув, що руки, які стискали його горло, ослабли