Тимур Іванович Литовченко - Фатальна помилка

Хворий запосміхався, але знов задихнувся й почав немилосердо кашляти. Двері кімнати прочинилися, іззовні зазирнув старий козарлюга, спочатку ковзнув докірливим поглядом по відвідувачу (от, мовляв, я ж просив!), потім подивився на господаря. Та варто було гетьманові слабко махнути долонею, як служник зник за дверима.

— Не ображайся, — Хмельницький слабко мотнув головою у бік дверей. — Він… він піклується… переймається… занадто.

— Я розумію, — кивнув Юрій. — У мене самого є такий же старий відданий челядник. Та й у кожного, мабуть, є.

— Мабуть…

Трохи помовчали, потім заговорив гетьман:

— Отже, мені… мені розповіли, як ти… як разом із королем… погнав шляхту… битися… З нами битися. Погнав…

— Було й таке.

Немирич потупив очі, тож Хмельницький одразу спитав:

— Стидаєшся вибору?.. Того вибору… що проти нас…

— Ні, ясновельможний, не стидаюсь.

— А чому ж?..

— Мені соромно за боягузтво, виявлене у тій битві деякими шляхтичами, — Юрій презирливо скривив губи й додав: — Ну, якщо навіть твій табір обстрілювати почали, що з того? Ех-х-х!..

— Еге ж… Зрозуміло. Але я… не пам’ятаю… геть не пам’ятаю… як ти… на підписанні… договору. Ти був там?

— Звісно, що був. І тебе я бачив, як ти, ясновельможний…

— Гаразд… годі.

Немирич слухняно замовк, тоді Хмельницький продовжив:

— Спочатку поляки… потім шведи. Тепер до нас… Хочеш до нас? Приєднатися… хочеш?

— Авжеж хочу, ясновельможний! Тому і прийшов зараз до тебе.

— Чому?

— Про що ти хочеш дізнатися, ясновельможний?

— Чому хочеш… від шведів до нас?.. Чому?

— Справедливості я шукаю, гетьмане.

Й не очікуючи нових запитань від хворого, якому важко було навіть одне-єдине слово вимовити, Юрій пояснив якомога коротше:

— Знаю я, що цей світ несправедливий, авжеж. Я не маленький наївний хлопчик, щоб тішитися ілюзіями з цього приводу. Багато чого у житті бачив… Але ж якщо Святий Бог керує нашим життям — так бути просто не може! Адже Бог справедливий — чом же тоді керований ним земний світ настільки неправедний?!

Отож я й подумав… колись давно подумав, ще в молоді роки… Бог — Він хоч і справедливий, але… Але ж перший чоловік Адам з дружиною своєю Євою стали на шлях гріха добровільно — тож тепер Бог і чекає, доки люди самі, своєю волею візьмуться побудувати царство справедливості на неправедній землі. Природно, зробити таке можна не будь-де, а лише під заступництвом величного земного правителя, який і сам найбільше прагне справедливості.

— От тому ти й шукаєш…

Навіть після такої коротенької фрази у гетьмана знов збилося дихання. Скориставшись цим, Немирич продовжив:

— Так, немає серед людей абсолютних праведників — усі ми грішники! Усі, включаючи царів і королів. Та можна ж відшукати найбільш праведного навіть поміж них!.. Отож я й шукав. Спочатку думав, що царству справедливості судилося вирости на землях Речі Посполитої в одній з тамтешніх аріянських общин.

— Ти теж аріянин? — швидко спитав Хмельницький.

— Так. Проте тут я вочевидь помилився.

— Чому?..

— Бо як заведено у нас, віддав свого старшенького синочка на виховання в одну з наших аріянських шкіл, долею якої постійно опікувався, жертвував чималі гроші, а там…

Юрій проковтнув грудку, що несподівано підкотилась до горла, й докінчив:

— А там, у цій школі, синочка мого не вберегли, й він загинув абсолютно безглуздою смертю. І тепер я, правду кажучи, багато до чого у житті збайдужів — бо для кого жити, як немає на світі мого старшенького?

— Співчуваю… — прохрипів гетьман. — Як він загинув?

— З коня впав, в’язи скрутив.

— Мій старшенький синок… мій улюбленець… загинув також[41]. Але то була війна… оборона фортеці…

– І я тобі співчуваю, ясновельможний гетьмане.

— А як… як звали?.. його?..

— Томасом.

— А мого Тимошем. Схожі імена… хіба ні?

— Схожі, ясновельможний гетьмане, схожі! Просто мій Томасик був ще занадто юним для війни. Він навіть не встиг вирости, він тоді ще у кисилинській школі навчався.

— Я не про те… Дітей шкода. Діточок наших любих…

Хворий знов задихнувся повітрям. Дочекавшись, доки він оговтається, Немирич пояснив: