Марина та Сергій Дяченко - Відьомська доба

Але це не все. Що за неприродний жест — колисати шалик…

«Наша мати — нероджена мати».

Знову сміх.

Ні, це не втеча, вона була впевнена, що Клавдій не переслідуватиме. Шалик упав на паркет поруч з нерухомим Костою.

— Аніруш!!

Він не порушив мовчанки, але вона добре почула його. Напівобернулася, зблискуючи зубами.

Він ударив.

Удар міг звалити з ніг десяток відьом — але ця лише ширше посміхнулась; хоча захист її він прорвав і тепер міг учувати її.

Але не кваліфікувати.

Щит? Воїн?

— Стояти, тварюко!

Наскрізна діра. «Колодязь» бездна.

Світанок.

Вона бігла, ледь торкаючись асфальту босими стопами; Клавдій кинувся до машини, де розгублений водій ніяк не міг запустити двигун. Клавдій виштовхнув його з-за керма і напружився, вириваючи тупе залізо з-під чужої волі; двоє хлопців на задньому сидінні, схожі, мов близнюки, однаковим рухом вивели в повітрі познаку Пса. Він відчув їхню слабку, але підтримку.

Відьма бігла серединою вулиці, і стопи її не втрачали сніжної білости. Він зіб’є її. Коли не вдасться схопити.

Машина не бажала коритись. Клавдій смикав кермо, оминаючи стовпи й огорожі, а відьма рухалася легко, немов граючись, і відстань між ними не скорочувалась.

«Тоді прийде вона, жахливе породження ворожих людині сил… І хаОС, який жалить випадково і наосліп, перетвориться на цілеспрямовану армію безжальних ОС».

Прийшла?

Збити на асфальт цю тендітну постать стриптизерки, яка підтанцьовує на бігу, — розчавити гадючу голову, урвати весь жах останніх тижнів.

Спалах його волі вивільнив автомобіль — так, що вулиця розмазалася, а хлопці ззаду відкинулися на спинку; Інквізиція не має справи зі слабкими двигунами. Відстань між Клавдієм і відьмою миттєво скоротилася вдвічі; вона обернулася, в очах її стояв сміх. Хотілося затулити вуха…

Наступної миті в машині посутеніло — лобове скло вкрилося тріщинами і знепрозоріло. Клавдій автоматично загальмував; треновані хлопці ледве зуміли не вилетіти йому понад голову, а він, тренований «давно і неправда», вдарився об кермо і допоміг склу осипатися назовні.

Біль він іще відчує… Згодом.

— Патроне?..

Він знову бачив вулицю. Червоне півколо сонця над дахами, жінка на перехресті. Рожеві жилки рейок. Рейки — поганий знак. Клавдій відчув звичну тривогу…

Він упускає її?

Його воля рванулася до неї, почепила на босі ноги окови.

Вона спотикнулась, уповільнилася… намагається вирватись, і вивільниться-таки, але для цього знадобиться кілька секунд, оцих…

В обличчя вдарив вітер, осипався останній острівець скалок. Сходило сонце, злякано пригальмувала поливальна машина. Відьма шкутильгала, відстань до неї невпинно зменшувалася. Клавдій розрізняє розпірку на подолі світлої сукні, захисний візерунок на шкіряному паску, довгу подряпину на гомілці…

Він готувався до двобою. Можливо, найважливішого. Останнього, як у Атрика…

Відьма завмерла у центрі перехрестя. Під переплетенням чорних дротів. Зупинилась і обернулася. Клавдій зустрівся з нею очима.

Вона знала про Атрика Оля. І долю вбивць його — також. Вона стояла і дивилась, як мчить на неї чорне авто з вибитим лобовим склом.

Ні, тепер вона дивилася убік.

Звідки, з вузької вулички виповзав неквапний синій трамвай. Перший за сьогодні, ще сонний, порожній. З низьким сонцем у квадратах вікон.

Відьма вже висіла на підніжці, обома руками чіпляючися за двері водія; ще мить — і вони пропустили її всередину.

Клавдій загарчав, посилаючи удар — надто слабкий, бо треба було ще оволодіти машиною; хлопці вихопили пістолети. Це дарма; стріляти у відьму — собі дорожче…

Трамвай здригнувся. Наче від болю — і попхав через перехрестя, ігноруючи всі правила руху. Завиграшки перескочив стрілку — під колесами застрибали іскри. На вулиці Індустрії трамвай прискорився і покотився по схилу.

Оберт керма. Вітер виїдає очі.

Трамвай набрав швидкість кур’єрського експреса і розхитувався з боку в бік, здіймаючи цинамонову куряву; Клавдій ледь розрізняв закляклого вагоновода. І монументальну постать жінки поруч; коли б він не знав, що постріл у відьму майже напевно вбиває випадкового свідка…

Вулиця Індустрії закінчилась. Наче висмикнули з-під ніг довгу доріжку… Трамвай на всій швидкості вилетів на правий скрут.

Як залізо може видавати такий звук? Не скрегіт — свист, наче тисяча божевільних регулювальників дмуть у свої свистки.

Ліві колеса трамваю разом відірвалися від рейок, продовжуючи шалено крутитися у повітрі.

Клавдій з усієї сили потягнувся до нього, наче бажав підтримати; на жаль, він був владний лише над відьмами…

Трамвай упав на припарковані біля тротуару легковики, перевернувся і мало не вдарився у стіну будинку, але розгону не вистачило, і знівечений металевий труп відкинувся назад, у мішанину з нещасних машин.

Клавдій усвідомив, що сидить, тиснучи на педаль гальма, хоча автомобіль нерухомий. На задньому сидінні порожньо, дверцята розчинені.

З червоного сонце робилося золотим…

Вагоновод помер у лікарні.

Двоє пасажирів лишилися жити, більше на місці катастрофи нікого, на щастя, не було.

І відьми також.

Вітрильник-абажур світився зсередини. На стінах студентського житла — химерні тіні; Івга хотіла посміхнутися знайомій кімнаті— але не змогла.

Почуття нестерпної вини. Назар не дорікав, ні словом, ні поглядом— але з кожною секундою побачення тягар її провини зростає. Вона не могла радіти.

Соромно поглянути в очі. Але так хочеться…