Томас Тімайєр - Подих диявола.

інків на подяку за нашу допомогу під час подорожі в Андах. Він уже не раз мені став у пригоді.

— Що це за матеріал? — Лілієнкрон провів по тканині рукою.

— Черевики й рукавички зроблені з луски комах, решта — з волокон, сплетених із їхньої шкіри. У ньому легко можна забратися на скелю. Ось, самі спробуйте!

Лілієнкрон узяв черевик і притиснув його до вертикальної поверхні скелі. Черевик було зроблено з тон кої вичиненої шкіри, а підошва була покрита шаром тонкої, але міцної луски. На превеликий подив ученого, черевик не впав, а залишився висіти.

— Неймовірно,— здивувався Лілієнкрон.

— Бачите? Тому я й думаю, що в мене вийде.

— Ти впевнений, що хочеш? — запитав Гумбольдт.— Навіть із таким костюмом буде непросто. Не кажучи вже про те, що ти робитимеш, коли знайдеш Лєну.

— Вирішу на місці,— відповів Оскар.— Якщо підйом буде дуже крутим, доведеться шукати інший шлях. Візьму з собою мотузку та лампу. І води. Все це поміститься в моєму рюкзаку. Не хвилюйтеся. Я половину життя провів, забираючись у чужі будинки. Якщо ви хочете зайнятися чимсь корисним, продумайте, як нам звідси вибратися. Якщо ми повернемося, нам доведеться поспішити.

Гумбольдт і Лілієнкрон потисли Оскару руку на прощання, Еліза обняла, а Шарлота навіть поцілувала в щоку.

— Повертайтеся благополучно, добре? І бережи себе,— вона завагалася й додала: — Я тебе люблю.

— Я знаю.

Із цими словами він розвернувся й побіг.

Оскару не хотілося, щоб інші помітили, як він хвилюється. До подарованої речі в нього було двійчасте почуття. Звісно, досі костюм-хамелеон йому дуже допоміг, але раптом він разом зникне, як обіцяв древній проводир інків? Але повертатися було вже занадто пізно. Пригнувшись, він побіг уздовж скелі до фортеці.

Метрів за триста він зупинився. Гарне місце для підйому. Юнак ковтнув води й перевірив, чи все добре закріплене. Настав момент істини.

Рукавички були дуже зручними. Здавалося, вони просто вростають у грубу гірську породу. Оскар намацав уступ і підтягнувся вище. Між погано підігнаними блоками були зазори в кілька сантиметрів, які легко можна було використати як опору. За своїм злодійським минулим у Берліні він знав, наскільки важливо мати гарну опору. Не можна, щоб стіни торкалося менше трьох кінцівок. Або дві руки й нога, або дві ноги й рука.

Юнак видирався по крутій стіні, немов гекон. Були, звісно, уступи та карнизи, що утруднювали просування, але в цілому здолати фасад було нескладно. У декількох місцях порода була вже старою і крихкою. Там доводилося підніматися з особливою обережністю.

За кілька хвилин він дістався до даху першої вежі.

Глянувши вниз, побачив, що піднявся метрів на двадцять над землею. Вежу охороняло кілька вартових на гігантських ящерах. Вони не звернули на нього ніякої уваги. Йому здалося, що на відстані за валунами він побачив друзів, хоча при поганому освітленні це могло й здатися.

Оскар знову зосередився на будинку перед ним. Тепер він дійшов до найскладнішої частини.

Відстань від даху вежі до карнизу становила приблизно десять метрів. Від основної частини фортеці нова ділянка відрізнялася тим, що на ній було набагато менше щілин і уступів. Камені було підігнано щільніше, їхня поверхня була більш гладенькою. Завдяки рукавичкам, йому вдавалося зачепитися, але відчувалося, що це майже межа їхніх можливостей. «Тільки не дивися вниз»,— повторював він собі. Від висоти паморочилося в голові. Один неточний рух, неспритний крок — і він упаде. Отже, дивитися тільки нагору й двічі думати перед тим, як схопитися.

Повільно, як лінивець, долав він сантиметр за сантиметром. Хекав і сопів. Руки змокли від поту. На щастя, шкіряні петлі рукавичок були міцно стягнуті на зап’ястях, інакше було б непереливки.

Зціпивши зуби, він продовжував просуватися вперед. До карниза залишилося не більше трьох метрів. Потрібно дістатися до нього будь-що.

М’язи слабшали. Руки стали ватяними. Кінчики пальців заніміли, а руки й ноги майже не відчувалися.

Коли Оскару здалося, що він більше не зможе й пальцем поворухнути, кінчики пальців торкнулися верхнього краю карниза. Ось він, довгоочікуваний виступ. Зібравши волю в кулак, він напружив м’язи.

Останній ривок, останній вдих, і він нагорі. Він упорався з цією страшною стіною. Голосно дихаючи, він притулився до стрімкої скелі.

Карниз був завширшки сантиметрів тридцять або сорок. Достатньо, щоб не впасти. Оскар тремтів від утоми. Якби він знав, яким важким буде підйом, не відстоював би його перед друзями з такою впевненістю. Стіна виявилася майже нездійсненним завданням, принаймні, для дороги назад.

Із Лєною вони так спуститися не зможуть. Підніматися по скелі набагато простіше, ніж спускатися. Особливо разом із тим, хто не отримав потрібного тренування, і без необхідного спорядження. Це нереально.

Трохи відпочивши, він продовжив шлях. Карниз досить вузький, тому потрібно було рухатися дуже обережно, щоб не впасти. Кам’яні диски розхитувалися. Кожен крок потрібно було ретельно продумувати. Але після всього, що він уже випробував, ця перешкода здавалася не такою вже й серйозною.

За першим вікном виявилася порожня кімнатка із зачиненими дверима. Вона дуже нагадувала тюремну камеру, втім, напевно, і використовувалася з тією ж метою. У ґратах потреби не було. Навіть якби в’язеньризикнув вибратися на карниз, дуже скоро він би зрозумів, що дороги вниз немає. Униз можна тільки зістрибнути.

Оскар опустив голову і здригнувся. Земля під ногами була так далеко, що не потрібно було навіть напружувати фантазію, щоб уявити, що трапилося б, якби він зірвався. З іншого боку, було не так уже й високо, щоб не розрізняти деталей. Відра, діжки, ящики, сліди ніг великих і маленьких створінь,— усе це було видно досить чітко.

Довелося змусити себе відвести погляд. Провалля притягувало до себе з гіпнотичною силою, і Оскару ніяк не хотілося схибити на останніх метрах. Він доторкнувся ногою до хиткого каменю й вирішив його переступити, але камінь раптом зірвався й полетів униз. Кілька секунд він