Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Згода! — каже Тротта без вагання.

Він боїться Відня й подорожі в товаристві жінки. Проте мусить їхати. Тротта відчуває ту цілком особливу тугу, яка неминуче обіймала його перед кожною переміною в житті. Він відчуває, що йому загрожує нова небезпека, найбільша з усіх можливих небезпек у світі, і до того ж саме та, якої він сам прагнув. Він не наважується спитати, хто та жінка. Багато облич незнайомих жінок, їхні блакитні, карі й чорні очі, біляві й чорняві коси, стегна, груди й ноги — усі вони прудко линуть повз нього, усі воднораз, дивовижна, ніжна навала незнайомих жінок. Він відчуває чарівні пахощі тих незнайомок, відчуває прохолодну й тверду ніжність їхніх колін, на його шию вже лягає солодке ярмо оголених жіночих рук, він відчуває на потилиці замок переплетених пальців.

Існує страх перед насолодою, що сам є різновидом насолоди, як інколи страх смерті може виявитися смертельним. Такий страх тепер обійняв лейтенанта Тротту.

Пані фон Таусіґ була вродлива і вже не дуже молода. Донька начальника станції, вдова померлого молодим ротмістра на прізвище Айхберґ, вона кілька років тому вийшла заміж за пана фон Таусіґа, багатого і хворого фабриканта, який недавно отримав дворянство. Він недугував на легку, так звану циклічну, форму психозу. Напади хвороби регулярно повторювалися через кожні півроку. Він відчував їхнє наближення за кілька тижнів перед тим. І виїздив до лікувального закладу на березі Бодензее, у якому зманіжені навіженці з багатих родин за великі гроші мали дбайливий i дорогий догляд, а доглядальники були лагідні, мов повитухи. Перед котримось нападом хвороби, за порадою одного з тих непевних і екстравагантних лікарів, що так само легко рекомендують своїм пацієнтам «душевні емоції», як у давнину родинні лікарі призначали ревінь і рицину, пан фон Таусіґ одружився з удовою свого приятеля Айхберґа. І хоча Таусіґ пережив певні «душевні емоції», а проте напад його хвороби стався швидше, ніж бувало доти, й за перебігом був інтенсивніший. Дружина його під час свого недовгого шлюбу з паном фон Айхберґом здобула багатьох приятелів і по смерті чоловіка відмовила кільком палким претендентам на її руку. Про її подружні зради не говорили — з поваги до неї. Час тоді, як відомо, був суворий. Проте він знав і винятки й навіть любив їх. То була одна з тих нечисленних аристократичних засад, згідно з якими прості бюрґери вважалися людьми нижчого розряду, але той чи інший офіцер, що походив із бюрґерів, міг стати особистим ад’ютантом цісаря; євреї не могли претендувати на вищі відзнаки, але декотрі з них отримували дворянство й ставали приятелями ерцгерцогів; жінки жили за приписами традиційної моралі, проте одна-друга з них могла кохатися не згірше за офіцера-кавалериста. (То були ті засади, що їх нині називають «хибними», бо ми стали аж надто непоступливі, невблаганні, чесні й позбавлені чуття гумору.)

Єдиний з інтимних друзів удови, хто не сватався до неї, був Хойницький. Світ, у якому ще варт було жити, був приречений на загин. Світ, що йшов йому на зміну, не заслуговував на жодного пристойного мешканця. Отож не було сенсу надовго закохуватися, одружуватись і пускати на світ нащадків. Хойницький подивився на вдову своїми скорботними ясно-блакитними, трохи лупатими очима й сказав:

— Пробач, що я не можу одружитися з тобою.

Цими словами він завершив свій візит співчуття.

І вдова узяла шлюб із навіженим Таусіґом. Вона потребувала грошей, а він був згідливіший від малої дитини. Коли напад хвороби минався, він просив її приїхати. Вона приїздила, дозволяла себе поцілувати і везла його додому.

— До приємного побачення! — казав пан фон Таусіґ професорові, що супроводив його до виходу.

— До побачення невдовзі! — казала дружина. (Вона любила той час, коли чоловік був хворий.) І вони їхали додому.

Десять років тому вона востаннє відвідала Хойницького, тоді ще не одружена з Таусіґом, не менш вродлива, ніж тепер, і на цілий десяток років молодша. Поверталася вона додому й тоді не сама. Її супроводив лейтенант, юний і сумний, як і оцей тепер. Він звався Евальдом і був улан. (Тоді тут стояли улани.) Якби їй довелося повертатися назад без супроводу, це стало б першим справжнім болем у її житті. І було б певним розчаруванням, якби її супроводив, скажімо, обер-лейтенант. Задля вищих чинів вона почувалася ще не досить старою. Ось через десять років — можливо.

Та старість наближалася грізною й нечутною ходою, часом підступно маскуючись. Удова лічила дні, що минали так швидко, і щоранку перелічувала дрібненькі зморшки — тоненькі сіточки, виплетені вночі довкола склеплених сном безневинних очей. Проте серце її лишалося серцем шістнадцятирічного дівчати. Благословенне долею на нев’янучу юність, жило воно в пристареному тілі, мов прекрасна таємниця в замку, що поволі руйнувався. Кожний юнак, що потрапляв в обійми пані фон Таусіґ, був давно жаданим гостем. На жаль, жодного не пускали далі передпокою. Вона ж бо навіть не жила; вона лише чекала! Вона дивилась, як вони один по одному йшли від неї, зі смутними, непотішеними й пойнятими гіркотою очима. Помалу вона звикла бачити, як приходять і йдуть від неї чоловіки, це поріддя дитинних велетнів, ці вайлуваті комашки з мамутів завбільшки, летючі, а проте важкі; ціла армія незграбних дурнів, що силкуються літати на свинцевих крилах; войовники, що гадають собі, ніби вони перемагають, тимчасом як їх зневажаєш, уявляють, ніби володіють, коли над ними смієшся, думають, що впиваються насолодою, коли вони її лише пригубили; ця орда варварів, яких, проте, чекатимеш, допоки в тобі жевріє життя. А може ж, може, з їхньої безладної й темної юрми несподівано вийде той єдиний, легкий і сяйливий принц із благословенними руками? Та він не приходив. На нього чекали, а він не приходив! Підступала старість, а він не приходив! Пані фон Таусіґ ставила молодих чоловіків супроти старості, мов греблю. Зі страху перед власним досвідченим поглядом вона входила в кожну свою так звану пригоду, заплющивши очі. І зачаровувала своїми бажаннями немудрих чоловіків задля власної потреби. На жаль, вони нічого того не помічали. І не мудрішали ані на крихітку.