Наомі Новік - Ті, що не мають коріння

лінивих роздумів узялася рукою за одну зі зламаних стеблин трави довкола нас і вичавила собі на палець кілька молочно-зелених крапель. Розтерла їх між великим і вказівним пальцями та замугикала:

— Ірух, ірух, — то вище, то нижче, ніби заколисуючи дитину, та почала кінчиком пальця злегка торкатися найстрашніших його пухирів, одного за одним. Кожний засмикався та неспішно почав зменшуватись, а не розпухати; найяскравіше почервоніння стало блякнути.

Від діяння я стала почуватися… не зовсім краще, але чистішою, ніби промивала рану водою. Я співала все далі, далі й далі.

— Припини видавати цей звук, — нарешті сказав Сокіл, піднявши голову на шепіт.

Я простягнула руку та схопила його за зап’ясток.

— Заклинання Ґрошна від опіків, — сказала я йому; це було одне із заклинань, яких Дракон спробував мене навчити, коли ще вперто вважав, що я — цілителька.

Сокіл мовчав, а потім хрипко заговорив: «Ойїдег вірух», — розпочавши наспів, а я повернулася до свого мугикання: «Ірух, ірух», водночас обмацуючи його заклинання, крихке, наче колесо зі шпицями, виготовлене зі стеблин сіна замість дерева, та причепила до нього свої чари. Він урвав свій наспів. Мені вдалося утримати діяння від знищення достатньо довго, щоб змусити його почати знову.

Це й близько не скидалося на чарування з Драконом. Тут я ніби намагалася тягнути за збрую старого і впертого мула, який мені не дуже подобався та мав страшні тверді зуби, готові мене вкусити. Я намагалася триматися подалі від Сокола, навіть продовжуючи заклинання. Та щойно він підхопив нитку, діяння почало рости. Драконові опіки почали швидко тухнути, перетворюючись на нову шкіру, за винятком жахливого блискучого шраму, який крутився посередині його руки та боку, — там були найгірші пухирі.

Соколів голос поруч зі мною зміцнювався, і в мене ще й прояснилося в голові. Нами протікала сила, здіймався оновлений приплив, і він хитнув головою, кліпнувши при цьому. Він крутнув рукою та взяв мене за зап’ясток, тягнучись до мене, беручи ще моїх чарів. Я несвідомо висмикнула руку, і ми втратили нитку діяння. Але Дракон уже перекочувався на руки, силкуючись дихнути та блюючи. Він викашлював із легень купки чорної вологої сажі. Коли напад стих, він натомлено опустився на п’яти, витираючи собі рота, і озирнувся. Королева й досі стояла на випаленій землі неподалік осяйним стовпом у темряві.

Він притиснув долоні до очей.

— З усіх дурнуватих завдань на світі… — прохрипів він так тихо, що я ледь розчула, та знову впав на руки. Він сягнув по мою руку, а я допомогла йому зіп’ятися на ноги. Ми були самі в морі трави, що холонула. — Нам треба повернутися до Заточека, — наполегливо сказав він. — До запасів, які ми там лишили.

Я тупо подивилася на нього у відповідь; чари стухали, а мої сили знову зникали. Сокіл уже незграбно осів знову. Вояки почали тремтіти та смикатися, витріщивши очі так, ніби побачили щось іще. Навіть Марек утратив волю, лежачи поміж них згорбленою каменюкою.

— Кася пішла по підмогу, — нарешті сказала я.

Він озирнувся на принца, на вояків, на королеву; знову на мене й на Сокола, на залишки нас самих. Потер собі обличчя.

— Гаразд, — мовив він. — Допоможіть мені покласти їх просто на спини. Місяць майже зійшов.

Ми, доклавши зусиль, розпрямили принца Марека та вояків у траві; вони, усі троє, дивилися в небо незрячими очима. Доки ми стомлено прим’яли траву довкола них, на їхніх обличчях засяяв місяць. Дракон поставив мене між собою та Соколом. Для повного очищення ми не мали сил; Дракон і Сокіл лише проспівали ще кілька разів заклинання захисту, яким він скористався того ранку, а я промугикала своє очищувальне заклинаннячко: «Пугас, пугас, кай пугас». Їхні обличчя наче знову стали трохи рум’янішими.

Кася повернулася менш ніж за годину, із суворим виразом обличчя, правуючи возом лісоруба.

— Вибач, що так довго, — коротко сказала вона; звідки вона взяла воза, я не спитала. Я знала, що хтось би подумав, побачивши, що вона йде звідкись від Пущі, та ще й у такому вигляді.

Ми спробували їй допомогти, але роботу їй здебільшого довелося виконувати самотужки. Вона підняла на воза принца Марека та двох вояків, а за ними затягнула вгору нас трьох. Ми сиділи, звісивши ноги ззаду. Кася підійшла до королеви та стала між нею й деревами, застуючи їй те, на що вона дивилася. Королева дивилася на неї так само невиразно.

— Ви вже не там, — сказала Кася королеві. — Ви вільні. Ми вільні.

Королева не відповіла й їй.

У Заточеку ми пробули тиждень; усі ми лежали на солом’яних матрацах у хижці на краю містечка. Геть нічого не пам’ятаю від тієї миті, коли я заснула на возі, до тієї, коли я за три дні прокинулася посеред теплого заспокійливого запаху сіна, а біля мого ліжка була Кася, яка обтирала мені лице вологою ганчіркою. Вуста мені вкривав жахливий медово-солодкий смак Драконового очищувального еліксиру. Коли мені того ж ранку стало сил сяк-так підвестися зі свого ліжка, Дракон знову піддав мене очищенню, а тоді змусив мене ще раз очистити його.

— Королева? — запитала я його, коли ми опісля сиділи на лаві надворі, обоє безвільні, мов ганчірки.

Він смикнув підборіддям уперед, і я побачила її; вона була в тіні на іншому боці галявини, тихо сиділа на пеньку під вербою. На ній досі було зачароване ярмо, але хтось дав їй білу сукню. На ній не було жодної плями чи брудної смужки; навіть поділ був чистим, неначе вона не зрушила з того місця, відколи її туди посадили. Її прекрасне обличчя було порожнім, як ненаписана книжка.

— Ну, вона вільна, — сказав Дракон. — Чи вартувало це життів тридцятьох вояків?

Він говорив грубо, і я охопила себе руками. Мені не хотілося думати про ту кошмарну битву, про різанину.

— Ті двоє вояків? — пошепки запитала я.

— Виживуть, — сказав він. — Як і наш чудовий королевич — йому пощастило більше, ніж він заслуговує. Пуща слабенько в них учепилася, — він підвівся. — Приходь — я очищую їх поступово. Настав час іще для одного кола.

За два дні принц Марек знову став собою з такою швидкістю, що я відчула себе недолугою та гірко позаздрила: вранці він устав із ліжка, а до обіду вже пожирав ціле смажене курча й займався фізичними вправами. Я ж ледве відчула смак кількох шматків хліба, які силоміць у себе за­пхала. Дивлячись, як він підтягується на гілці дерева, я ще більше відчула себе ганчіркою, яку