Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Тоді я покликала:

— Агов! Ми прийшли.

— Бах! Бах! Бах! Бах!

Я теж вистрелила кілька разів:

— Пах! Пах!

Не даремно ж я прийшла сюди?

— Налий мені, — сказав Вовк до Старої, коли всі Дикі Пси були мертві.

— У нас тільки прозорий вогонь, — сказала баба, що встигла закохатися в нього.

Вони всі зібралися за прилавком, усі п’ять старих ловлять зелене світло його очей.

— І мені теж, — сказала я.

— А ви, юна пістолетнице, ще занадто молоді.

— Я зроблю ковток? — спитала я і взяла чарку Вовка.

— Так-так.

— Ви були прекрасні, — сказала Стара.

Вовк невдоволено кривився.

— Я знала одного чоловіка, він був такий, як оце ви. Бачите цю обручку? То він мені подарував її. Який він був пістолетник! Який стрілець! Він загинув, там, у перестрілці на даху вежі. А інакше…

— Тобі не сподобалося? — запитала я.

— Дикі Пси, — сказав Вовк. — Відчуття таке, наче вбиваєш безпритульних собак у клітці.

— І тобі це не подобається?

— Байдуже, — Вовк випив, кивнув на: «Налити вам?» — і спитав у мене: — Скільки там іще?

Я образилась. Адже я оберігала його, а він подумав, що я його обдурила. Він хотів убивати, а вийшло, що я змусила його стріляти у власну тінь.

— Налий мені, — цього разу Стара поставила переді мною чарку, я випила, вийшла в центр заваленого Дикими Псами холу та заплющила очі.

— У машині ані душі! — сказала Стара.

І перш ніж Вовк вистрелив, Дикий Пес із Золотими Зубами впав, прикриваючись столом.

Тепер йому було веселіше — десять живих псів, і він лежить серед них за канапою, що впала на прострелені ніжки.

Посіріло від диму.

Я вилізла на прилавок і сіла, закинувши ніжку на ніжку… Чи немає зморшок на панчохах?…витягла портсигар. Усі п’ять самотніх Старих стояли поряд зі мною і спостерігали за перестрілкою.

— Агов, — покликала я.

Але їм було не до мене. Я перехилилася за прилавок, узяла запальничку, прикурила і теж почала дивитися, як Вовк намагається вбити десятьох живих псів, готових його роздерти.

З чоловіками так завжди. Ти хочеш як краще, а вони вважають, що ти ображаєш їх.

Я загасила цигарку об прилавок і розбудила Дикого Пса — він спав в одній із кімнат вежі, переобладнаної з Будинку Любові на будинок Дешевого Сну.

Він прокинувся, понюхав повітря і підвівся, щоб узяти автомат та відчинити двері.

Без сорочки, він вийде з темного коридору позаду Вовка, кіпне його черевиком. І коли Вовк перекинеться на спину та спробує вбити його, ударить прикладом в обличчя.

Вовк прив’язаний до стільця. Кров юшить по його обличчю.

— Де вона? — запитає Дикий Пес і, кинувши піджак, знову вдарить його.

— Не знаю, — відповість Вовк.

— Ти все розкажеш.

Ще удар.

— Де вона?

— Вони уб’ють його, — зітхне одна Стара.

— А шкода, — скаже друга. — Адже він такий красень.

Я побачу шахту ліфта з тілами вбитих Псами на дні, уявлю, як вони потягнуть до неї Вовка і скинуть його вниз. Я хитну головою. Вовк скривдив мене, але не настільки, щоб загинути саме так.

— Бах! Бах! Бах! — поки ще в повітря.

— Іменем правосуддя! — накажуть кримінальні міліціонери, обступаючи Диких Псів, що не чекали на них. — Відпустіть його! Ви заарештовані!

Пес-Песище Зламаний Носище. Ну, який же він пес порівняно з Дикими Псами?

Цуцик. Ось ким він тепер буде.

Цуцик у розсупоненій краватці, з руками в кишенях пальта, пройде порожнім складом довкола п’яти вже обведених крейдою та сфотографованих Диких Псів.

— Як це було?

— Вони з’явилися, — сказав Робітник зі Складу. — Убили їх і врятували мене.

— А де поділися потім?