Вікторія Валеріївна Горбунова - Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?

все, поїде з ними на фестиваль. Сказав, що Макс поїде також, точніше, його двійник, бо ці дні, доки Тимко вилежувався в лікарні, хлопці зробили все начиння для нового Макса за кресленням Тимка. Але збирати не будуть, і це принципово, бо автор Макса Тимко і він сам має це робити, і везти Макса на фестиваль теж має сам. Якщо не встигне, то це можна буде зробити і на місці, бо конкурс буде в останній день.

Тимофійкова команда на конкурсі увійшла до півфіналу, а Макс отримав спеціальну нагороду — «Найоригінальніше технічне рішення».

Пам’ятаю, як в старших класах я не справлялась з якоюсь задачею з фізики й прийшла пізно ввечері до батьків по допомогу, бо виконане завдання треба було принести на перший урок. Мої тато з мамою — випускники Одеської академії холоду, тож простих розв’язань тієї задачі ніхто не знайшов. Досі пам’ятаю, як сиджу між ними в ліжку, а вони навперебій тицяють пальцями в зошит, креслять там і пояснюють мені, що таке логарифми і як саме їх треба брати, щоб розв’язати цю задачу. Вчителька поставила «незадовільно», бо логарифмів ми ще не проходили і цю задачу треба було розв’язувати іншим способом. Ця «двійка» моїх батьків не задовольнила, і вже наступного дня нетямуща вчителька слухала нотацію про те, що в дітей треба вірити, а я, попередньо надресирована, пояснювала їй все, що знаю про логарифми. Після цього мене, абсолютного гуманітарія, записали у фізичний гурток. А ще я збагнула: якщо не знаю рішення, то можуть бути варіанти.

Насправді ми, дорослі, доволі часто обмежуємо своїх дітей у варіантах дій та рішень. Схема «правильно-неправильно», «можна-не можна», «доцільно-недоцільно» міцно засіла в нашій свідомості, а отже, щоразу, як дитина робить щось не так, ми або змушуємо її повертатися до правильного зразка, або просто забороняємо робити щось. Пірамідки мають бути складені верхівкою догори у міру зростання розміру кружалець, писати треба з нахилом у правий бік, дружити з тим, хто гарно вчиться, виш для навчання обирати з огляду на економічну перспективність майбутньої професії. У результаті стаємо батьками дітей, які мають світоглядну особливість, що отримала назву «нетолерантність до невизначеності», а також повсякчас потрапляють у тупикові ситуації. Адже якщо правильного, дозволеного й доцільного рішення немає, то іншого не існує: усе — тупик.

Величезна кількість моїх маленьких клієнтів і справді не вміють бачити вихід, якщо щось іде не за планом. Вони засмучуються, плачуть, впадають у розпач і відчай та можуть по-справжньому захворіти, як Тимофійко, чия зворушлива робото-історія починає цю тему. Найприкріше, що найчастіше діти не бачать виходу з ситуацій неуспіху та невдач. Тимко просто не міг знайти способу порятунку свого Макса, бо часу для того, щоб відновити його власними зусиллями до фестивалю, у хлопця не було. Що зробили найближчі дорослі та разом з ними лікар — порадили забути та відволіктись. Як можна забути те, на що були спрямовані всі зусилля, як можна відволіктись на мультики від власної мрії?! Врятував ситуацію тренер, але якби не він, якби не варіанти дій, сплановані і запропоновані ним (поділити роботу між гуртківцями, показати, що часу до конкурсу більше, ніж здається) — що було б з Тимком та його мрією?

Я познайомилась з Тимофійком, його роботом Максом та батьками вже після цієї події. Батькам в лікарні порадили консультацію в психолога через те, що малюк занадто сильно відреагував на стрес. З’ясувалося, що це було не вперше, а ще — що Тимко та його тато — фаталісти. «Нічого не поробиш», а також «Усе, виходу нема» — їхні примовки-пара­зити. Так-так, є слова-паразити, а є фрази, які ми вживаємо, програмуючи себе на певне світосприйняття. Уперше від них оте «Нічого не поробиш», я почула, коли ми планували малювати аквареллю і не змогли набрати води в туалеті, бо її відключили. «Нічого не зробиш», — сказав тато. «Усе», — підсумував нахнюплений Тимофій, який якраз збирався намалювати для мене місячний пейзаж, щоб показати, у яких умовах працюватиме Максів наступник, коли Тимко виросте та сконструює його. Хлопчик усівся на стільці, відклав непроливайку, відсунув фарби, зітхнув і запитав приречено: «Що робитимемо натомість?» На моє: «Звісно, малюватимемо!» — відреагував мляво: «Олівцями чи фломастерами буде зовсім не те». — «Малюватимемо фарбами. Як думаєш, де можна взяти воду?» — «Ніде, її в крані нема». — «А де може бути?» У результаті двоє дорослих та один малюк придумали десять способів, де роздобути рідину. Вибрали ми найпростіший — зайти в сусідній офіс та попросити скляночку води з кулера, однак на те, щоб завершити малювання, часу так і не вистачило, бо психолог, тато і малюк реготали від варіантів вододобування, які спочатку й на думку нікому не спали. Спочатку перебрали раціональні — спуститись в туалет на поверх нижче, сходити в супермаркет за водою, піти в сусідній офіс або в сусідній будинок і попросити скляночку води; потім трохи радикальніші — вилити воду з-під квітів, набрати у фонтані, який дзюрчить через дорогу; далі — найсмішніші — зачерпнути в калюжі біля під’їзду або наплювати чи напісяти безпосередньо в непроливайку. Останній варіант, хоч і був найсмердючішим, але здавався найкрутішим, оскільки допоміг би відтворити аміачну атмосферу далеких планет, на які й мав літати майбутній робот. Інколи робота дитячого психолога може здаватися несерйозною, так воно і є. Ми робимо несерйозні речі заради серйозної мети. Моєю задачею було показати і татові, і Тимку те, що виходів завжди більше ніж одна безвихідь, та створити для малого ситуацію успіху й визнання, адже більшість варіантів придумав саме він.

Діти, які не мають варіантів виходу з ситуації, варіантів рішень, які не бачать їх та не можуть знайти через недостатність власного досвіду, а також через відсутність підказок та підтримки з боку дорослих, ризикують мати ту особливість світосприйняття, яка має назву «нетолерантність до невизначеності» і характеризується тим, що людині дуже важко справлятися з будь-чим, на що вона не може вплинути, чого не може передбачити та контролювати. Щоразу, коли щось іде не за планом, такі діти та дорослі відчувають доволі сильну тривогу, через що не здатні знайти бодай якогось рішення. Толерантність до невизначеності, навпаки, пов’язана зі здатністю людини почуватися впевнено і спокійно в будь-яких складних ситуаціях, бачити вихід, вміти покладатися на себе, продукувати та реалізовувати нестандартні ідеї. Власне толерантність до невизначеності дозволяє дитині не відступати й знаходити рішення в ситуаціях, які здаються невирішуваними, сприймаючи їх з легкістю, як своєрідну захопливу гру. Дослідження показують, що дітлахи, яких батьки стимулювали досягати поставленої мети, використовуючи всі можливі, а не лише найкращі та правильні способи, продукують більше ідей, здатні до нестандартних рішень, а також в кілька разів легше витримують стрес та критику. Девід Джонасен та Барбара Грабовські доводять, що толерантні до невизначеності діти є набагато успішнішими за інших, зокрема: у ситуаціях ви­вчення іноземних мов (легко включаються в контекст, знаходять нетипові способи запам’ятовування слів, не мають тривоги, пов’язаної з неправильністю говоріння); у ситуаціях вирішування нестандартних проблем (легко відходять від типових сценаріїв і пропонують нові); у ситуаціях критики та контролю з боку дорослих (сприймають критику як джерело нових ідей, якщо ж вчитель чи інший дорослий наполягає на своєму варіанті дій, то зазвичай такі дітлахи просто пропускають його слова повз вуха).

Пригадаймо в цьому контексті улюбленців дітлахів Карлсона та Пеппі Довгу Панчоху.