Василь Семенович Стефаник - Потойбiчне

першу муку вона зазнала тут, у цих палатах і вона сюди вернеться…

– Що ти говориш дурниці! – скрикнула Марія і поблідла.

– Так завсіди буває… от наприклад… – почала стара, але сіньора не схотіла далі слухати, а швидше пішла геть.

Увечері Марія не знала, що робити, так їй було чогось тяжко і страшно. Їй здавалось, що в покоях темно, що світло тьмяне і ніяк не може подолати темряви і що скрізь навколо чується якийсь невидимий рух. Вона боялася привидів, як їх боялися всі в тому старому місті, де життє майже без одміни було таке, як віки назад, де думки і вірування передавалися незайманими від дідів, від прадідів.

Покоївка була бліда, і все в неї падало з рук.

– Що з вами, Франческо? Які ви неуважні! – сказала Марія.

Дівчина зупинилася і прошепотіла:

– Сіньора… стара Катерина каже, що в о н а сюди вернеться…

– Дурниці! Дивіться краще, що ви робите!.. – але сама при цьому здригнулася.

Того вечора її мав одвідати Бенедетто Порта і вона одпустила слуг раніше як завсіди.

– Сіньорі самій не буде страшно? – спитала друга покоївка, збираючись іти геть.

– Чого?

– Та так!

Дівчина пішла, і Марія зосталася сама. В ту ж мить їй здалося, що в покої хтось є, тільки вона його не бачить.

Надворі розгулявся вітер і добивався у віконниці. Иноді здавалось, що то добивається свідома істота, так ритмічно і так уперто стугонів він.

Марію охопив жах, вона боялася ворухнутися, оглянутися, хоч і здавалося, що поруч хтось стоїть. Вона була майже непритомна, коли прийшов коханець. Ледве її пригорнув, як у двері хтось постукав: раз, два, три…

Бенедетто одскочив від Марії.

– Увійдіть! – крикнула вона.

Але ніхто не увійшов.

Знову постукали.

– Увійдіть! – ще голосніше крикнула сіньора.

Знову ніхто не увійшов. Вона одчинила двері і виглянула у передпокій. Там нікого не було. У неї затрусилися ноги і ослабли руки.

– То, мабуть, вітер, – сказав непевним голосом Бенедетто.

В покої пролетів якийсь чудний згук, схожий на глузливий далекий жіночий сміх.

– Боже! – скрикнула Марія.

І їм обом одразу здалося, що вони опинилися в численному гурті невидимих немилосердних ворогів.

Марія кинулась у покій, де спали її діти. Бенедетто теж опинився там. Тільки вони зачинили за собою двері, як иньші двері, навпроти, що ніколи не одчинялись, раптом безшумно одхилилися, наче входив хтось невідомий. Марія скрикнула і кинулась, щоб вернутися туди, відкіль вона тільки що вийшла. Але двері не одчинялися. Вона налягла на них, повертала ключ, але вони були, наче приковані.

– Геть! Геть! Пусти! – люто прошепотів Бенедетто Порта, щосили одпихаючи її і сам добиваючись у двері.

Вони шалено стали одпихати один одного. Кожний жадав швидше вирватись відтіль. Їм здавалося, що за ними хтось стоїть і що все покриває темний туман, чи дим.

– Геть, проклята, ти мені заважаєш! – крикнув нарешті Бенедетто і так одпихнув Марію, що та впала ниць на килим біля дитячих ліжок.

Вона так і зосталася там лежати, не маючи сили підвестись та глянути навколо.

– Рятуйте! – почула вона дикий крик коханця, але ще важче припала до килима.

В покої чулося якесь метушіннє, і їй здавалося, що там було повно примар і що вона вмирає від жаху. Нарешті Бенедетто, пробігаючи поуз, наступив їй на руку і, кинувшись від болю, розплющила очі.

Вона побачила, що коханець метушиться по хаті. Очі у нього були божевільні, волоссє та борода скудовчені, одежа подерта. Несподівано він упав. Марії здалося, що світло одразу потемніло, мов його заступили прозорі тіні…

Другого дня Марію Дольчепане та Бенедетто Порта знайшли неживими.

Гнат Михайличенко

Народився 27.09.1892 р. в с. Миропілля біля м. Краснопілля на Сумщині.

Навчався у Харківській сільськогосподарській школі, але за революційну діяльність виключений. Продовжував навчання у Москві. Потрапивши на фронт, дезертирував і перебував на нелегальному становищі. У 1915 р. арештований за участь в організації лівих есерів і засуджений на каторгу в Сибіру. Після Лютневої революції 1917 р. повернувся в Україну і став одним із керівників боротьбистів. Очолив редколегію журналу «Мистецтво». Розстріляний денікінцями 21.09.1919 у Києві.

Друкувати поезії почав 1911 р., у в'язниці став писати прозу. Імпресіоністичний стиль Г. Михайличенка викликав велику дискусію.

Оповідання подається за виданням: Художні твори. – Харків: Державне Видавництво України, 1929.

Погроза невідомого

(З тюремних зшитків)

Я постановив собі раз на завсіди: вивчиться свобідно ходити догори ногами. Труднощі мене мало обходили.

Коли ж все таки я побачив, що доскочити сього не зумію, я рішив спершу укріпити себе рухавкою. Але якою?

Потім я все це змінив і почав старанно щодня вчитися танцювати навприсядки гопака. А коли тюремник зазирав до мене в камеру крізь очко дверей і незадоволено щось мимрив, – мене це тільки підбивало ще завзятіше, ще дужче докучати йому гопаком.

Я не підупадав духом і про своє ув'язнення в тюрму міркував собі так: це те найкраще з усього, що мало мене спіткати.

Якось непомітно це почалося…

Коли я, стомлений гопаком, сідав на прибитий до стінки стільчик, і у мене в очах миготіли червоно-сині скалки, – тут з'являвся він.

Ми з ним, власне, щиро подружились.

Бісеня нагадувало маленького, сірого пухнато-волохатого ведмежатка на високих задніх ніжках. Воно задиркувато ходило по камері на передніх догори задніми ногами, а потім ще завзятіше, ніж я, невтомно танцювало навприсядки гопака. Я задоволено з нього реготався, аж сльози навертали мені на очі. Коли ж знову, почувши мій регіт, зазирав в очко дверей єхидний тюремник, бісеня зникало в куток за ящик параші.

Зрештою, мене це примусило замислитись.

Мені робилось чогось сумно.

Що це? Невже божевілля?

До того ж наше тюремне життя під той час зробилось жахливим, і я боявся, що повороту не можна сподіватись. Я почував, як безсило поплинув по хвилях невідомого.

Як це сталося – не пам'ятаю. Раніше я не тільки нічого не помічав, а, навпаки, кажу, був переконаний, що це те найкраще, що взагалі мало зі мною трапитися.

Але раз…

То був жахливий день, і звістка про нього луною пройшла по найзахисніших закутках і камерах. Переказували, що другий отруївся.

А може, й від чого иньшого помер? – Невідомо.

І чи взнає істину абихто, абиколи?

Всі оповідали, що обидва повісились. У них був маленький мотузок. Спершу повісився на ньому один, а коли другому здавалося, що той вже сконав, він зняв його і повис сам на тому ж самому місці, ту ж самому зашморгу. В сей час опритомнів перший і, побачивши другого в зашморгу, дико закричав.